О’Ніл зрадів і спершу трошки здивувався, коли отримав запрошення від Уркгарта пообідати у його клубі на Сейнт-Джеймс-стріт. Головний організатор раніше ніколи не виказував багато теплоти до партійного голови відділу зв’язків з громадськістю, але тут він запропонував «відсвяткувати блискучу роботу, яку ви для нас усіх виконували впродовж усієї кампанії». О’Ніл сприйняв це як визнання його зростаючої важливості у партії.
Це був до біса гарний обід, усі ці гарніри. О’Ніл, як завше перенапружений, перед виїздом підкріпився кількома міцними порціями горілки з тоніком, та це було необов’язково. Дві пляшки «Шато Тальбо» 1978 року і кілька великих порцій коньяку — цього було достатньо, навіть як на його ірландські апетити. Він забагато базікав, йому було це відомо, і так завжди, та не міг спинитися. В минулому Уркгарт змушував його нервувати. Щось таке було у холодній стриманості того чоловіка, а ще О’Ніл якось почув, як Уркгарт називає його «маркетинговим франтом», та зараз він поводився як уважний господар, поки його гість продовжував патякати. Вони сиділи у міцних кріслах, обтягнутих надтріснутою шкірою, що стояли довкола більярдних столів у задній кімнаті Вайту. Коли столи не використовувалися, крісла ставали спокійним і втаємниченим місцем, де члени приймали своїх гостей.
— Скажіть, Роджере, які ваші подальші плани, відколи закінчилася кампанія? Збираєтеся залишатися з партією? Нам не можна втрачати хороших людей, таких як ви.
О’Ніл спалахнув ще однією переможною усмішкою, загасив сигарету, яку саме палив, у надії, що скоро з’явиться добряча Гавана, й запевнив господаря, що залишатиметься, доки буде потрібний прем’єр-міністру.
— Але як ви виживаєте, Роджере? Можна побути дещо нескромним? Мені відомо, як мало платить партія своїм робітникам, а після виборів з грошима завжди сутужно. Наступні кілька років будуть жорсткі. Вашу зарплатню заморозять, бюджет скоротять. Так стається завжди, ми, політики, короткозорі. Хіба вас не спокушають гарними пропозиціями на стороні?
— Ну, Френсисе, як ви здогадалися, буває й нелегко. Самі розумієте, платня невелика. Я працюю в політиці тому, що вона мене захоплює і що мені подобається грати свою роль. Але якщо бюджет уріжуть, це буде трагедія.
Його усмішка була широка, очі сяяли, та вони збуджено забігали, коли він подумав про слова свого співрозмовника. Він почав нервово совати склянку.
— Нам уже слід починати працювати на наступі вибори. Зокрема над цими сміховинними чутками про розколи в партії, що заполонили все навколо. Нам потрібне позитивне пабліситі, а мені — бюджет для його створення.
— Цікавий момент. Чи дослухається до цього голова партії? — Уркгарт запитально звів брову.
— Та хіба голови когось слухають?
— Либонь, я можу тут дещо вдіяти, Роджере. Я хотів би вам допомогти. Дуже. Якщо хочете, я міг би переговорити з головою щодо вашого бюджету.
— Справді? Це було б неймовірно люб’язно з вашого боку, Френсисе.
— Та спершу я маю дещо у вас спитати, Роджере. Мушу говорити прямо.
Крижані очі старого дивилися прямісінько на О’Ніла, поглинаючи їхній звичний блиск. О’Ніл голосно висякався. Ще одна звичка, Уркгарт знав це, як і постійне постукування середнім і вказівним пальцями по правій руці. Здавалося, ніби в О’Нілі вирувало інше життя, відірване від решти світу, й воно виказувало себе лише через О’Нілову гіперактивну манірність і сіпання повік.
— Днями я мав візит, Роджере, від старого знайомого, якого я знаю ще з часів, коли обіймав директорські посади в Сіті. Він — один з фінансистів рекламної агенції партії. І він був дуже стурбований. Дуже стриманий, але й дуже стривожений. Він сказав, що ви маєте звичку просити в агенції значні суми готівки на покриття своїх витрат.
Сіпання на хвильку припинилося. Уркгартові подумалося, як рідко він бачив, щоб О’Ніл припиняв рухатися.
— Роджере, можу запевнити, що я не намагаюся підставити чи розіграти вас. Це суто між нами. Але якщо я вам допомагатиму, мені необхідні факти.
Обличчя й очі знову засмикались, а О’Нілів заготовлений смішок вихопився ще раз.
— Френсисе, дозвольте запевнити вас, що я не робив нічого поганого, геть нічого. Це, звісно, звучить безглуздо, але я вдячний, що ви підняли цю тему. Просто іноді буває таке, що я беру на себе видатки на рекламу, які агенції легше покрити напряму, аніж пропустити через партійну машину. Наприклад, купити випивку для журналіста чи сходити на обід зі спонсором партії.
О’Ніл розігнався зі своїм поясненням, а це вказувало на те, що воно було заготовлене.