— Розумієте, якщо я плачу за них сам, мені доводиться просити в партії відшкодування. На що треба витратити чимало незабутнього часу, щоб виписали той клятий чек,— два місяці, ба й більше. Ви ж знаєте, як це, чорнило може сохнути вічність. Чесно кажучи, з тим, як мені платять, я собі не можу цього дозволити. Тож я виставляю їм рахунок через агенцію. Я отримую гроші відразу ж, а вони пересилають їх через свої рахунки. Це ніби безвідсотковий кредит для партії. А я тим часом можу робити свою справу. Суми насправді дуже невеликі.
О’Ніл потягся по склянку, а Уркгарт, склавши пальці, дивився, як він її перехиляє.
— Такі як двадцять дві тисячі триста фунтів за останні десять місяців, Роджере?
О’Ніл мало не вдавився. Його обличчя перекосилося, коли він спробував одночасно заковтнути повітря і вичавити заперечення.
— Геть не така сума,— запротестував він.
Його щелепа обвисла — він міркував, що казати далі. Цю частину пояснення він не готував. Тепер, смикаючись, О’Ніл уже нагадував муху, яка попалася у сіті павука. Уркгарт приплів ще кілька шовкових ниток.
— Роджере, ви регулярно виставляли рахунки агенції без чіткого звітування на суму в двадцять дві тисячі триста фунтів, починаючи з вересня минулого року. Те, що спершу було невеликими сумами, за останні місяці зросло до чотирьох тисяч на місяць. У вас не може бути аж стільки напоїв і обідів, навіть під час передвиборчої кампанії.
— Я запевняю вас, Френсисе, що всі витрати, за які я виставляв рахунки, були законні!
— І дорогі, правда ж? Кокаїн.
О’Нілові затуманені очі завмерли від жаху.
— Роджере, як головному організатору, мені потрібно знати про будь-яку проблему, відому людству. Мені доводилося мати справу з побиттям дружин, подружніми зрадами, шахрайством, психічними розладами. Навіть був випадок інцесту. Ні, все гаразд, ми, звісно ж, не дали цій людині взяти участь у перевиборах, та, створивши публічну метушню, нічого не доможешся. Саме тому про такі випадки майже ніколи не чутно. З інцестом був уже перебір, Роджере, та зазвичай ми не моралізуємо. У моїй книзі кожному дозволяється одне попущення, за умови, що воно залишиться приватним.
Він спинився; до О’Нілових очей повертався блиск — блиск відчаю.
— Один з моїх молодших організаторів — лікар. Я призначив його, щоб виявляти ознаки перевтоми. Зрештою, ми маємо піклуватися про триста з гаком парламентарів, а всі вони живуть під колосальним тиском. Ви б здивувалися, зі скількома випадками вживання наркотиків ми стикаємось. У нас є мила і вкрай закрита клініка-витверезник біля самого Доверу, куди ми запроторюємо таких людей, іноді й на кілька місяців. Більшість повністю виліковується; серед них є навіть старший міністр,— Уркгарт нахилився, щоб скоротити відстань між ними.— Але це допомагає вчасно їх спіймати, Роджере. Кокаїн віднедавна став справжньою проблемою. Кажуть, що він модний — хай що це означає — і його до біса легко дістати. Як то кажуть, робить з хорошої людини неперевершену. На жаль, він викликає сильну залежність. А ще він дорогий.
Під час монологу Уркгарт бодай на секунду не зводив очей з О’Ніла. Він знайшов щось гостре й непереборне в агонії, що по смужці зрізала шкіру з О’Ніла. Будь-який сумнів, який міг у нього лишатися щодо діагнозу, змело тремтіння рук, а ще губи, які розтулилися, та так і не змогли нічого сказати. Коли О’Ніл нарешті дібрав слова, це більше нагадувало скигління.
— Що ви таке кажете? Я не наркоман. Я не вживаю наркотиків!
— Ну звісно ж, ні, Роджере,— Уркгарт підібрав найбільш заспокійливий тон.— Але я гадаю, ви повинні усвідомити, що можуть знайтися люди, які дійдуть невтішного висновку щодо вас. А прем’єр-міністр, самі знаєте, особливо в його теперішньому настрої, не з тих, хто ризикуватиме. Повірте мені, будь ласка, це не засудження людини без суду й слідства, а просто вибір спокійного життя.
— Генрі цьому не повірить! Ви ж не сказали йому...— О’Ніл задихався так, ніби його буцнув розлючений бугай.
— Авжеж ні, Роджере. Я хочу, щоб ви вбачали в мені друга. Але голова партії...
— Вільямс? А що він сказав?
— Про наркотики? Нічого. Та боюся, наш любий лорд не з ваших відданих прихильників. Він був не дуже корисний для прем’єр-міністра. Здається, він вважає, що за результати виборів варто винити вас, а не його.
— Що? — слово прозвучало, ніби писк.
— Не турбуйтеся, Роджере, я поговорив за вас. Нема чого боятися, поки ви користуєтеся моєю підтримкою.
Уркгарт знав, що робить, з усією повнотою усвідомлював параною, яка охоплює розум кокаїнового наркомана і той вплив, який його вигадана історія про розчарування голови справить на загострені емоції О’Ніла. Цей чоловік мав потяг до слави, якої можна досягти лише через тривалий патронаж прем’єр-міністра; це було щось, втрату чого він не пережив би. «Поки ви користуєтеся моєю підтримкою». Слова дзвеніли у О’Нілових вухах. Вони означали «одна помилка — і ти труп». О’Ніла обплела павутина жаху. Час було запропонувати йому вихід.