— Я не розумію. Ти ж так засмутився, коли тебе не підвищили!
— Ніщо не вічне. Ні великі імперії, ні, тим паче, слабкі прем’єр-міністри.
В голосі його вчулася неприязнь. Уркгарт простягнув Мортімі свою сигарету; вона глибоко затягнулася міцними випарами.
— Тобі знадобляться помічники,— прошепотіла вона, повертаючи сигарету.
— Здається, я вже знайшов кількох.
— Ту молоду журналістку, про яку ти казав?
— Можливо.
Деякий час вона не відповідала. Вони стояли в темряві, і їх об’єднувала ця ніч, і глухі відзвуки життів, що вирували внизу, і атмосфера змови.
— Вона не зрадить?
— Незрадливість і журналісти?
— Тобі треба зв’язати їй руки, Френсисе.
Він гостро поглянув на Мортіму, слабко посміхнувся, але посмішка швидко розтанула. В ситуації не було нічого кумедного.
— Вона занадто молода, Мортімо.
— Занадто молода? Занадто гарна? Занадто розумна? Занадто амбіційна? Гадаю, ні, Френсисе. Не для такого, як ти.
Повернулася його посмішка, вже тепліша.
— Як часто і буває, Мортімо, я твій боржник.
Вона була молодша за нього на дванадцять років, досі повна життя; роки наклали на неї кілька зайвих фунтів вкупі з елегантністю. Вона була його найближчим другом, єдиною, кому він дозволяв копирсатися в його глибинах, на кого він міг справді беззастережно покластися. Звісно ж, у них були різні життя, його — у Вестмінстері, а її... Ну, вона любить Вагнера, який ніколи не був серед його захоплень. Вона зникає на кілька днів, їздить за кордон з приятелями, щоб розділити пристрасть до «Персня Нібелунгів». Він ніколи не ставив під сумнів її відданість, як і вона його.
— Це буде нелегко,— мовив він.
— Поразка — це теж нелегко.
— Чи існують якісь межі? — запитав він настільки м’яко, наскільки дозволяло таке питання.
Він звелася навшпиньки, щоб поцілувати його в щоку, а потім повернулася в будинок, залишивши його наодинці з ніччю.
Розділ десятий
Був у мене знайомий, чия пам’ять настільки всохла, що він навіть забув, як у нього три роки провисів Говард Годжкін [23] , а він того й не розумів, зате пам’ятав, що був членом правління галереї Тейт, яким насправді ніколи й не був. Звісно ж, він став міністром мистецтв. Цікаво, що сталося з ним далі.
«Стренджерз бар» у палаті громад — це маленька кімнатка з краєвидом на Темзу, обшита темною фільонкою, з тихими кутками, де члени уряду можуть прийняти коктейль «Стренджер» або ж гостя не з парламенту. Там зазвичай повно людей і чуток з плітками, час від часу чиниться моральне насильство, а іноді й фізичне. Деякі з політиків просто не можуть залишатися тверезими.
О’Ніл спирався одним ліктем на бар, а другим намагався не вибити склянку з руки свого співрозмовника, до якого напросився в гості.
— Ще одну, Стіве? — спитав він у свого бездоганно вдягненого компаньйона.
Стівен Кендрик був новообраним парламентарем від опозиції, якому ще належало знайти своє місце. Він справляв суперечливе враження, бо його світло-сірий мохеровий костюм від Армані й перлинно-білі манжети контрастували з пінтою бітеру «Федерейшн», яку він стискав у бездоганно наманікюреній руці.
— Ти краще за мене знаєш, що сторонні не можуть купувати тут напої. Тим паче, я тут заледве кілька тижнів і гадаю, ще трохи зарано руйнувати свою кар’єру, я не хочу, щоб хтось побачив, що я проводжу забагато часу з кімнатним ірландським вовкодавом прем’єр-міністра. Деякі з моїх дещо суворіших колег трактуватимуть це як зраду... Ще по одній — і все! — він вишкірився і підморгнув до барменки. Перед ними з’явилися ще одна пінта темного бітеру й подвійна горілка з тоніком.
— Знаєш, Родже, я досі щипаю себе. Ніколи навіть і не очікував потрапити сюди. Дотепер не розумію — це чарівний сон чи клятий кошмар,— голос його був насичений акцентом блекбернських задвірків.— Весела штука — доля, еге ж? Коли сім років тому ми працювали в маленькій PR-агенції, хто б міг подумати, що ти станеш головним прем’єр-міністровим рохкалом, а я — свіженьким і найобдарованішим членом опозиції?
— Точно не та блондиниста телефоністочка, якою ми обмінювалися.
— Люба крихітка Енні.
— А мені здавалося, її звали Дженні.
— Родже, щось не пригадую, щоб тебе колихало, як їх усіх звуть.
Смішки нарешті пробили кригу. Коли О’Ніл зателефонував новому парламентареві, щоб запропонувати випити за старі часи, їм обом важко було відновити невимушену близькість, що існувала між ними раніше. Перші кілька раундів вони пробоксували обережно, уникаючи теми політики, яка тепер домінувала в їхніх життях. Зараз же О’Ніл вирішив зробити рішучий крок.