Він зітхнув, навіть усміхнувся. Це була вже вісімнадцята зала зборів за день, і ентузіазм, який підв’язував ранкову піднесеність, вже давно висотався, як нитки. До закриття дільниць лишалося ще сорок хвилин, а останній голос уже віддали. Уркгартова сорочка була наскрізь мокра. Він був стомлений, почувався ніяково, оточений цією ватагою жінок, що бігали за ним із завзятістю спанієля.
Та він досі тримав посмішку на обличчі, тому що його життя мало змінитися, хай яким буде результат. Уркгарт провів роки, підіймаючись кар’єрною драбиною, від рядового члена парламенту, через посаду помічника різних міністрів, а тепер він засідав у Кабінеті як головний парламентський організатор[6],— а це одна з дванадцяти найвпливовіших посад в уряді. Вона забезпечувала йому неперевершений офіс на Даунінг-стріт, 12, за кілька ярдів від офісу самого прем’єр-міністра. Саме за дверима номера 12 два найзнаменитіші британці усіх часів, Веллінгтон і Нельсон, зустрілися вперше й востаннє. Від цих стін віяло історією і владою, яка зараз належала йому.
І все-таки Уркгартова влада не поширювалася безпосередньо з його офісу. Посада головного організатора не надавала повного статусу члену уряду. В Уркгарта не було машини величезного державного департаменту чи велетенської державної служби, щоб керувати; він мав анонімне завдання, безперестанно гарував за лаштунками, не виступаючи з промовами й не даючи інтерв’ю на телебаченні. Людина тіні.
А ще людина дисципліни. Він був наглядачем, чиєю роботою було «давати різки». А це означало, що його не лише поважали, а й боялися. Він був міністром з мережею найчутливіших антен в уряді. Щоб провести голосування, йому день і ніч потрібно знати, де можна знайти його членів парламенту, а це означає, що йому мають бути відомі їхні секрети — з ким вони у змові, з ким можуть спати, чи достатньо вони тверезі, щоб проголосувати, чи їхні руки часом не у когось у кишені чи на чиїйсь дружині. Всі ці гостренькі таємниці були зібрані й зберігалися у чорній книзі, зачиненій у сейфі, й навіть прем’єр-міністр не мав доступу до ключів.
У Вестмінстері така інформація — це влада. Багато хто з Уркгартової партії завдячував продовженням своєї кар’єри здатності його адміністрації вирішувати й подекуди прикривати їхні особисті проблеми. Бунтівні рядові члени чи міністри, яким ставали на заваді амбіції, змінювали свою думку, коли їм нагадували про колишні прояви нерозсудливості, які партія пробачила, та не забула. Дивовижно, якими поступливими ставали політики, коли стикалися з перспективою конфлікту їхнього публічного й приватного життя! Еге ж, навіть ця диспепсична стафордширська людинка, секретар міністерства транспорту, який планував виступити на конференції з промовою, задалекою від кола його обов’язків і заблизькою до поля прем’єр міністра, взявся за розум. Усе, що для цього знадобилося,— дзвінок додому до його коханки з м’юзу[7], а не до помешкання сімейства.
— Френсисе, як у дідька ви знайшли мене тут?
— Ой, Кіте, невже я помилився? Мені дуже прикро, я хотів переговорити з вами щодо вашої невеликої промови, але, здається, шукав номер не у тих рахунках.
— Що ви маєте на увазі, хай йому?
— А ви хіба не знаєте? Ми ведемо два обліки. Один — офіційний, а другий... Та не переймайтеся, ми тримаємо нашу маленьку чорну книжечку під дуже ретельним наглядом. Такого більше не повториться...— Пауза, а потім: — Правда ж?
Транспортний секретар зітхнув — це був звук, повний меланхолії і провини.
— Ні, Френсисе, не повториться, чорти б його вхопили.
6
В уряді Великобританії — відповідальний за дотримання дисципліни у партії. Серед обов’язків — переконання членів проголосувати відповідно до партійної політики.