— Мій поважний друг випустив одну деталь. Документ, який опублікували в газетах, є вкраденою власністю уряду. Вкраденою! І саме це важливіше за деталі самого документу. Якщо вже мають бути дебати, то щодо такої кричущої нечесності. Мій поважний друг є людиною честі й досвіду, і, щиро кажучи, я очікував, що він радше долучиться до мене у щиросердному осуді крадіжки важливих урядових документів. Він має усвідомити, що, поширюючи ці подробиці, він робить не що інше, як потурає крадіжці.
Це звучало добре — деякий час, поки не підвівся сер Джаспер попросити дозволу взяти слово. За нормальних обставин цього б не дозволили, але ці обставини не були нормальними. Ціла палата розмахувала порядком денним, і спікер дозволив. Старий солдат став на весь зріст, спина рівна, вуса наїжачені, а обличчя пломеніє непідробною злістю.
— Деталь випускає саме мій поважний друг,— прогримів він.— Хіба він не розуміє, що я краще б жив поряд з пересічним британським злодієм, аніж з російським солдатом, а його політика обіцяє нам саме це?
Вибухнув гамір, на заспокоєння якого у спікера пішла ціла хвилина. Під час цього лідер палати, обернувшись, кинув відчайдушний погляд на прем’єр-міністра і міністра оборони. Вони порадилися, голова до голови, а відтак Колінґридж коротко кивнув лідеру палати. Той ще раз звівся на ноги.
— Містере спікер...— почав він і спинився прочистити горло, яке вже встигло пересохнути.— Містере спікер, ми з моїми поважними друзями уважно дослухалися до настроїв у палаті. Я маю дозвіл прем’єр-міністра і міністра оборони заявити, що у світлі заяв, висловлених сьогодні з усіх боків, уряд ще раз розгляне цю важливу справу, щоб побачити...
Що він міг побачити, здавалося, не становило жодного інтересу для інших; його слова загубилися у потужному протесті. Він підняв білий прапор. Колеги плескали сера Джаспера по спині, опозиція глумилася, парламентські кореспонденти шкрябали у своїх записниках. Серед гамору й замішання зусібіч одинокий Генрі Колінґридж сидів нещасний і зіщулений, утупившись поглядом у свої шкарпетки.
— Засмажили, ти б так не сказала? Підсмажили до клятої шкоринки,— оголосив Менні Ґудчайлд з Асоціації преси, коли Меті саме проштовхувалася крізь юрбу, що тиснулася в фойє біля палати. Меті не спинилася. По всіх кутках точилася суперечка: члени опозиції зловтішалися, оголошували про свою перемогу, тоді як прихильники уряду, зі значно меншим переконанням, намагалися приписати перемогу здоровому глузду. Та все-таки ні в кого не було сумніву, що тільки-но вони спостерігали розп’яття прем’єр-міністра.
Меті переслідувала свою здобич. Крізь «рукопашну» вона побачила високу постать Уркгарта: той з кам’яним обличчям ішов, уникаючи питань кількох схвильованих рядових парламентарів. Він зник за першими-ліпшими дверима. Меті кинулася за ним. Наздогнала його, коли він, переступаючи по дві сходинки за раз, підіймався мармуровими сходами, що вели до верхніх галерей.
— Містере Уркгарт,— захекано гукнула вона услід міністру, що намагався втекти,— будь ласка! Мені потрібно дізнатися ваш погляд.
— Не думаю, що в мене він сьогодні є, міс Сторін,— Уркгарт кинув свою відповідь через плече, не спинився.
— О, точно, ми часом не повернулися знову до «Головний організатор відмовляється підтримати прем’єр-міністра»?
Раптом Уркгарт спинився і розвернувся, стаючи віч-на-віч із задиханою Меті. Його очі яскраво спалахнули; у них не було гумору.
— Так, Меті, гадаю, ви маєте право чогось очікувати. Тож яка ваша думка?
— Насадили на рожен. Це офіційний погляд. Якщо перед цим у вогні були Колінґриджеві ноги, то, здається, скоро за ними підуть і чутливіші частини його тіла.
— Так, можна сказати й так. Звісно ж, немає нічого дивного в тому, що прем’єр-міністр скидає одяг. Але ж роздягатися на публіці...
Меті дарма чекала, щоб Уркгарт закінчив. Він не засудить свого прем’єр-міністра, тільки не відкрито, на сходах. Але якщо не було ніякого осуду, то й жодної спроби виправдання також.
— Але ж це вже другий великий витік за останні тижні. Звідки вони?
Він поглянув на неї у своїй яструбиній манері, яку вона знаходила такою непереборною і лише трішки моторошною.
— Як головний організатор, я відповідаю суто за дисципліну серед рядових членів уряду. Не варто очікувати, щоб я розігрував директора школи ще й для своїх колег по Кабінету.