Та мати знала краще, бачила це в її обличчі, у тому, як доньчині думки блукали деінде, в Лондоні, ще відколи вона приїхала. Вона поклала руку на плече Меті.
— Усьому свій час. Тато б не натішився тобою, серденько.
Справді? Меті сумнівалася в цьому. Вона лише торкнулася рукава того чоловіка, не більше, але провела тижні, одержима ним, лежачи без сну, підскакуючи, коли дзвонив телефон, сподіваючись, що то він. Розбурхуючи мрії, яких не слід було б мати щодо того, кому на три роки більше, ніж могло би бути її батьку. Ні, тато ніколи б не зрозумів, а тим паче не схвалив. Меті не розуміла цього також. Тож вона нічого не сказала й повернулася до своєї тарілки зі сніданком, що саме холонув.
Розділ п’ятнадцятий
Партійні конференції можуть бути справжньою розвагою. Вони нагадують зозулине гніздо. Відкинься й насолоджуйся, споглядаючи, як кожен намагається виштовхнути іншого.
Опозиція обрала нового лідера незадовго до щорічної конференції партії на початку жовтня. Процес вибору заміни передового обличчя, здавалося, гальванізував усіх, дав нову надію, воскресіння й визволення — дарунок, обмотаний яскравою червоною стрічкою. Партія, що зібралася докупи, вже не нагадувала ту юрму, яка програла вибори ще кілька місяців тому. Вони святкували під банером настільки ж великим, наскільки простим: «ПЕРЕМОГА».
Те, що сталося наступного тижня, коли прибічники Колінґриджа зібралися на власну конференцію, було повною протилежністю. У конференц-центрі у Борнмуті міг би царювати підйом, адже там зібралося чотири тисячі палких прихильників, та чогось бракувало. Духу. Амбіцій. Яєць. Голі цегляні стіни й хромована арматура лише підкреслювали похмурість тих, хто там зібрався.
Для О’Ніла це стало викликом. Як рекламному директору, йому поставили завдання провести конференцію й підіймати дух; натомість усі бачили, що він розмовляє з дедалі більшим хвилюванням з медійним гуртом, вибачаючись, виправдовуючись, пояснюючи — і звинувачуючи. Зокрема він напідпитку винуватив лорда Вільямса. Голова обрізав бюджет, затягував рішення, не зробив нічого. Ходили чутки, ніби той навмисне хотів, щоб конференція була непоказна, бо вважав, що прем’єр-міністру, скоріш за все, влаштують низький політ. «ПАРТІЯ СУМНІВАЄТЬСЯ У ЛІДЕРСТВІ КОЛІНҐРИДЖА» — таким був перший звіт «Ґардіан» з Борнмута.
Дебати у конференц-залі проходили за чітким, наперед встановленим планом. Понад президією висів величезний напис — «У ПОШУКАХ ПРАВИЛЬНОГО ШЛЯХУ». Багато кому він видавався двозначним. У промовах усі старалися не відступати від цієї ідеї, але задні ряди охопив гомін, з яким не зовсім вдавалося впоратися стюардам. Журналісти й політики збиралися невеликими купками в кав’ярнях і зонах відпочинку, ганяючи чаї й невдоволення. Журналісти повсюди чули критику. Колишні члени парламенту, які нещодавно утратили свої місця, озвучували своє розчарування, хоча більшість просили не посилатися на них, боячись просрати шанси бути обраними на безпечніші місця на наступних виборах. Щоправда, окружні голови не виказували такої обачності. Вони не лише втратили своїх парламентарів, а ще й зіткнулися з тим, що наступні кілька років опозиція буде на чолі місцевих рад, призначаючи мера й голів комітетів, збираючи вершки місцевого офісу.
І, як вдумливо висловився один з попередніх прем’єр-міністрів, проводилися «заходи, так, заходи», щоб довести до роздратування й відчаю найвитриваліших людей. Однією з найбільш незаперечних подій тижня мали стати перевибори, заплановані на четвер. Один з членів з Дорсет-іст, сер Ентоні Дженкінс, усього за чотири дні до загальних виборів пережив удар. Його обрали, поки він був у реанімації, й поховали в день, коли він мав складати присягу. Дорсет-істу належало провести битву ще раз. Його місце, всього за кілька миль від борнмутських зборів, мало урядову більшість майже в двадцять тисяч голосів, тож прем’єр-міністр вирішив провести перевибори під час тижня конференції. Були й такі, хто не радив робити цього, та він заперечив, що, в цілому, воно варте ризику. Розголос про конференцію забезпечив би хороше підґрунтя кампанії, а ще будуть голоси співчуття серу Ентоні (тільки не від тих, хто знав того старого гівнюка, пробурмотів його агент). Працівники партії на конференції могли взяти собі кілька вільних годин і погрузнути в дуже потрібне збирання голосів, а коли б завершили своє завдання й досягли успіху, прем’єр-міністр отримав би неймовірну втіху (й дешеве пабліситі) привітати переможця у своїй промові на конференції. Це був план. Так би мовити.