Вона схопила телефон і набрала номер.
— Так? — позіхнув заспаний жіночий голос.
— Здрастуйте, місіс Престон. Це Меті Сторін. Вибачте, дуже прикро, що я вас збудила. А можна Ґрева, будь ласка?
Почулося приглушене буркотіння, перш ніж редактор узяв слухавку.
— Хто там уже помер? — відрізав він.
— Що?
— Хто там в дідька загинув? Чого б ще ти мені дзвонила в такий дурний час?
— Ніхто не помер. Тобто... Вибач. Забула, котра зараз година.
— Гівно.
— Та неважливо, котра година,— огризнулася вона.— В мене тут блискуча інформація.
— Що там?
— Я знайшла її з ранковими газетами.
— Що ж, уже легше. Ми лише на день позаду решти.
— Та ні ж бо, Ґреве, послухай, добре? Я зараз тримаю дані з останнього опитування від партії. Вони сенсаційні!
— Звідки вони в тебе?
— Хтось лишив біля дверей.
— Ще й, мабуть, в обгортці, так? — редактор особливо й не намагався приховати свій сарказм, тим паче о такій ранній порі.
— Але вони й справді неймовірні, Ґреве.
— Не маю, бляха, й сумніву в цьому. То хто залишив цей подарунок біля дверей, Санта-Клаус?
— Е-е, не знаю.
Вперше за весь цей час нотка сумніву закралася в її голос. Рушник сповз, вона сиділа оголена. Почувалася, ніби її бос витріщається на неї. Зараз вона дуже хутко прокидалася.
— Що ж, не думаю, що їх лишив там Генрі Колінґридж. Тож хто, як на тебе, захотів злити їх тобі?
Мовчання Меті підтвердило її замішання.
— Гадаю, ти вчора була в місті з кимось із колег, так же ж?
— Ґреве, який у дідька стосунок це має тут?
— Тебе підставили, дівчинко. Мабуть, сидять зараз у барі за опохмілом і всцикаються від сміху. Більше нічого не можу додати.
— Але звідки ти знаєш?
— Я не знаю, бляха. Але справа в тому, Диво-Жінко, що й ти також!
Меті знов зніяковіло замовкла, намагаючись підняти впалий рушник перед тим, як зробити останню безнадійну спробу переконати редактора.
— Ти що, навіть не хочеш знати, що тут написано?
— Ні. Не тоді, коли ти не знаєш, звідки цифри. І затям, що більш сенсаційними вони видаються, тим вірогідніше, що тебе підставляють. Сраний розіграш!
Їй у вухо вибухнув гуркіт, з яким на тому кінці пожбурили слухавку. Було би боляче, навіть якби вона й не була з похмілля. Заголовки на першій шпальті, що вона їх вимальовувала в уяві, розчинилися в сірих ранкових туманах. Її похмілля стало в мільйон разів гіршим. Їй потрібна була чашка чорної кави. Дуже. Меті виставила себе дурепою. Вже не вперше. Та зазвичай вона не робила цього гола-голісінька.
Розділ шістнадцятий
Навіщо малювати лінію на піску? Вітер дме, і поки довідаєшся про це, вже опинишся там, де й починав.
Меті, впівголоса облаявши редактора, спустилася широкими сходами готелю й попрямувала до їдальні. Було ще рано, поки що присутня лише купка ентузіастів. Меті сіла за стіл сама, молячись, щоб її не потурбували. Їй потрібен був час, щоб відійти. Вона сховалася в алькові за примірником «Експресу» й сподівалася, що люди вирішать, ніби вона працює, а не бореться з похміллям.
Перша чашка кави відскочила від неї, ніби жабка, кинута на воду, але друга допомогла — дещо. Поволі депресія почала послабляти хватку, і Меті почала виявляти інтерес до решти світу. Її погляд прокладав собі шлях маленькою вікторіанською кімнатою. В дальньому кутку вона помітила іншого політичного кореспондента за квапливою розмовою з міністром. Ще десь — старшу партійну фігуру з дружиною, телевізійного диктора, редактора однієї з недільних газет, ще двох людей, яких, як їй здалося, вона впізнала, та не могла згадати звідки. Парубка за сусіднім столиком вона однозначно не знала. Він сидів достоту як і Меті, майже затулившись від решти кімнати. Мав стос паперів і папок на стільці обіч себе й ауру академічної неохайності. Опитувач партії, вирішила вона — не тому, що її розум вже запрацював, а тому, що на столі, затиснута поміж чаєм і тостом, лежала папка з рельєфним логотипом партії й іменем. К. Дж. Спенс.
Під стійким бомбардуванням кофеїну її професійні інстинкти знову почали проявляти себе, й Меті запустила руку в свою незмінну сумку по копію списку внутрішніх номерів партії, який вона колись вициганила чи вкрала — вона не пам’ятала напевне.
— Спенс. Кевін. Внутрішній номер 371. Опитування громадської думки.
Вона ще раз перевірила ім’я на обкладинці папки, не поспішаючи. Вона ж бо вже пробрела крізь достатньо лайна. Їй більше не хотілося ще раз виставити себе дурепою, принаймні не до обіду. Сарказм її редактора підірвав її довіру до цифр у злитому опитуванні, але водночас залишив бажання таки врятувати від фіаско бодай щось. Можливо, їй вдасться взнати справжні цифри. Вона упіймала погляд чоловіка.