Це були перші вибори Ґревіла Престона як редактора, й він не почувався затишно. Його знервованість виявлялася у постійній зміні заголовків, невтомних вимогах останніх оновлень від політичних оглядачів і щораз огиднішій лайці. Усього за кілька місяців до цього його призначив новий власник «Кронікла», давши одне просте і лаконічне завдання: «Домогтися успіху». Провал не розглядався у контракті, й Престон знав, що не отримає другого шансу — до нього виявлять не більше жалю, ніж він виявляв до тих, хто працював у «Кроніклі». Вимоги бухгалтерів до швидкого фінансового зростання потребували безжалісного скорочення, і багато кого з керівного складу «оптимізували» й замінили менш досвідченими й набагато дешевшими кандидатами. Це було чудово для фінансового результату, але вибило геть усе лайно з моралі. Чистка залишила відчуття неспокою у тих, хто залишився, замішання у читачів, а у Престона — постійне усвідомлення неминучої долі, яке власник навіть і не збирався розсіювати.
Престонова стратегія збільшення накладу вже вивела газету на даунмаркет[8], та обіцяний урожай досі не зібрали. Престон був низеньким чоловіком, який прийшов у газету з аурою Наполеона, але Наполеона такого худого, аж йому знадобилися підтяжки, щоб підтримувати штани, і потоки кави, щоб тримати очі розплющеними. Колись гладенький і спокійний вид почав змиватися незліченними краплями поту, який збирався на лобі, аж окуляри у важкій оправі зісковзували з носа. Пальці, що колись барабанили в задумі, тепер клацали від нетерпіння. Натужні спроби випромінювати владу з’їла внутрішня невпевненість: Престон більше не був певен, що зможе скористатися нагодою — жодною. Навіть припинив джиґати свою секретарку.
А зараз він відвернувся від кількох телевізорів, які мерехтіли, поставлені один на один, попід стіною кабінету, задля того щоб поговорити з працівницею, через яку він переживав тяжкі часи.
— Як ти в дідька знаєш, що все йде не так? — закричав він.
Меті Сторін не хотіла відступати. В двадцять вісім років вона була наймолодшим працівником відділу політичних новин — прийшла на зміну одному з головних кореспондентів, якого незлюбили бухгалтери за його звичку проводити інтерв’ю за тривалими обідами в «Савої»[9]. Незважаючи на свою молодість і нещодавній переїзд, Меті мала тверді переконання, які чимало неадекватних чоловіків сприймали за впертість. Вона звикла, що на неї кричать, і не цуралася гаркнути у відповідь. Все-таки вона була Престонового зросту і «майже така ж гарна», як вона часто в’їдливо жартувала щодо нього. Що з того, що він здебільшого витріщався на її груди? Завдяки цьому вона отримала роботу й кілька випадкових перемог у їхніх сварках. Вона не вбачала у ньому сексуальної загрози. Надто добре вона знала його секретарку, а домагання від низеньких чоловіків у вогненно-червоних підтяжках — ціна, яку вона згодилася заплатити, приїхавши на південь. Вижити тут — і можна робити кар’єру будь-де.
Вона повернулася до нього, в обороні засунувши руки до кишень своїх по-стильному мішкуватих штанів. Вона говорила повільно, сподіваючись, що голос не зрадить її знервованості.
— Ґреве, кожен урядовець, з яким я розмовляла за останні дві години, каже, що прогнози падають. Я телефонувала голові комісії на окрузі прем’єр-міністра, і він каже, що явка на дільниці на п’ять відсотків менша. Це навряд чи свідчить про вотум довіри. Там, на вулицях, щось відбувається, це можна відчути. Уряд зараз не в теплі, й уже точно не в добрі, чорт забирай.
— Тож?
— Тож наша стаття аж надто роздута.
— Лайно. А опитування під час виборів показали, що уряд летить у тепло сраними милями, а ти хочеш, щоб я змінив передовицю, засновуючись на... чому? Жіночій інтуїції?
Меті знала, що причиною його ворожості є знервованість. Усі редактори живуть на межі; головне тут — не показувати цього. А Престон показував.
— Окей,— провадив він,— на минулих виборах у них була більшість з понад сотнею місць. Тож скажи мені, що підказує тобі твоя жіноча інтуїція, бо це станеться вже завтра. Попередні опитування дають близько сімдесятьох місць. Що думає крихітка Меті Сторін стосовно цього?