Лише тоді Лендлес забрав свій палець від грудей господаря. А доти палець так болюче врізався, що Уркгарт був певен — на ранок буде синець. Уркгарт повільно заговорив.
— Бене, ви завжди були добрим другом партії. Я, зі свого боку, надзвичайно ціную те, що ви зробили. Було б непростимо, якби ми не змогли відплатити за цю дружбу. Я не можу говорити за прем’єр-міністра з цього приводу,— насправді нині мені дедалі важче говорити за нього з будь-якого приводу,— та я зроблю все, що від мене залежить, аби підтримати вас, коли ви того потребуєте.
Лендлес кивав.
— Приємно знати це, Френкі. Мені подобається те, що ви кажете, дуже. Якби ж тільки Генрі був таким рішучим!
— Боюся, це не в його натурі. Але я знаю, що він буде неймовірно вдячний.
— За що?
— За те, що ви приховали опитування громадськості. Не можу навіть уявити, якої шкоди це завдало б йому, якби його опублікували. Це перетворило б усю конференцію на ведмежі бої.
— Ага. Так би й сталося, правда?
— Зважте, що є й такі, хто вірить, ніби не буває прогресу без маленького дискомфорту.
Похмуре розчарування, що набігло на Лендлесове чоло, вже поступилося посмішці. Його шкіра стала навдивовижу рожевою й м’якою, вишкір — широчезним.
— Гадаю, я втямив, до чого ви ведете, Френкі.
— До чого ж, Бене?
— Ха! Думаю, ми розуміємо одне одного, ви і я.
— Так, Бене, гадаю, що так.
Лендлес стиснув руку головного організатора ще раз, але вже м’яко, з подякою. Потім глянув на свій годинник.
— Всратися й не жити, уже так пізно? В мене ще є робота, Френкі. Перше число закривається менш ніж за півгодини. Треба зробити дзвінок,— він схопив піджак і повісив його на руку.— Дякую за вечірку. Було весело. Я не забуду, Френкі.
Уркгарт спостерігав, як промисловець у прилиплій до спини пропітнілій сороці проштовхався крізь повну людей кімнату і зник за дверима.
З протилежного боку переповненої кімнати, схований за товкотнечею тіл, Роджер О’Ніл зручно сидів на маленькій канапі разом з молодою і привабливою відвідувачкою конференції. Він був у стані значного збудження. Його пальці без упину метушилися, очі бігали як ошпарені, слова торохтіли з тривожною швидкістю. Дівчину з Ротергема вже причавило іменами, які вивалив О’Ніл, і секретами, якими він поділився,— вона була невинним свідком односторонньої розмови.
— Прем’єр-міністр перебуває під постійним наглядом нашої служби безпеки, звісно ж. Завжди є загроза. Ірландці. Араби. Чорні бойовики. Вони намагаються злапати й мене. Місяцями стараються. Хлопці зі спеціальної служби наполягли, що протягом виборів мені потрібно надати захист. Знайшли наші імена у списку на знищення, ім’я Генрі та моє. Тож забезпечили мені цілодобове прикриття. Це не для загалу, та всі журналюги в курсі.
Він несамовито затягнувся сигаретою й закашлявся. Дістав замусолений носовичок і гучно висякався, перевіривши результат, перш ніж повернути носовичок назад до кишені.
— Але чому ви, Роджере? — наважилася запитати його молода співрозмовниця.
— Легка ціль. Просто дістати. Удар з широким розголосом,— проторохтів він.— Якщо не можуть дістатися до прем’єра, то візьмуться за когось такого, як я,— він знервовано роззирнувся, його очі ніяк не вгамовувалися.— Ви вмієте тримати таємниці? Справжні таємниці? — він зробив ще одну глибоку затяжку.— Сьогодні вранці я помітив, що в моїй машині покопалися. Хлопці з команди саперів прочесали її частим гребінцем. Помітили, що гайки на одному з передніх коліс викрутили. Їду я додому автострадою, колесо відлітає на вісімдесятьох і... більше роботи для підмітальників доріг! Вважають, що це зробили навмисне. Відділ убивств уже їде сюди, щоб допитати мене.
— Роджере, це жахливо,— задихнулася вона.
— Не кажіть нікому. Спецслужба не хоче сполохати їх, коли є нагода заскочити їх зненацька.
— А я й не усвідомлювала, що ви настільки близький до прем’єр-міністра,— сказала вона з наростаючим трепетом.— Який же страшний час для...— вона раптово задихнулася.— Роджере, з вами все гаразд? У вас дуже засмучений вигляд. Ваші... ваші очі...— запнулася вона.
О’Нілові очі дико вертілися, посилаючи в мозок дедалі божевільніші галюцинації. Здавалося, подумки він перебуває деінде — він уже не з цією молодою жінкою, а в якомусь іншому світі, за іншої розмови. На мить його очі знов зупинилися на дівчині, та зразу ж і перескочили на щось інше. Вони налилися кров’ю й сльозилися, не могли впіймати фокус, з носа О’Нілові крапало, ніби в старого діда взимку; він побіжно й невдало втер носа зворотом долоні. Його обличчя посіріло мов попіл, тіло смикнулось — і він різко зірвався на ноги. Він нажахався, так ніби на нього валилися стіни.