Дівчина безпорадно поглянула на нього, не певна, чого йому треба, лякаючись публічної сцени. Вона зробила рух, щоб взяти його під руку й підтримати, та не встигла: він завалився на неї і втратив рівновагу. Вчепився в неї, щоб утриматися на ногах, схопився за її блузку — й кілька ґудзиків відлетіло.
— З дороги, з дороги,— прогарчав він.
Він рвучко штовхнув її назад, і, перш ніж звалитися на софу, вона впала на стіл, заставлений склянками. Дзенькіт скла на підлозі урвав розмови, й усі в кімнаті обернулися глянути, що коїться. Відірвалося ще кілька ґудзиків, і її ліва грудь відкрилася очам.
Запала абсолютна тиша, а О’Ніл шпортався до дверей, розштовхуючи ще більше людей геть зі свого шляху, аж поки не звалився у ніч, лишивши позаду повну кімнату шокованих облич і дівчину, яка вчепилася у свою пошматовану одіж і боролася зі слізьми приниження. Літня жінка заходилася допомагати їй дати собі раду й повела до вбиральні. Коли двері вбиральні зачинилися за ними, кімната одразу ж загуділа, пересуди розлилися морем пліток, які розважали людей увесь подальший вечір.
Пенні Ґай у ці плітки не лізла. Ще хвильку тому вона весело сміялася, цілком насолоджуючись чарівливою дотепністю мерсисайдського шарму Патрика Вултона. Уркгарт представив їх одне одному менш як годину тому й переконався, щоб шампанське текло так само легко, як і їхня розмова. Та магічний момент розчинився у гаморі, й світла усмішка Пенні зів’яла, поступившись місцем безнадійно нещасному виразу обличчя. Пенні вела заздалегідь програшну битву зі сльозами, які котилися по щоках і здавалися непереборними, незважаючи на підтримку й великий білий носовичок, надані Вултоном. Її біль був аж надто реальним.
— Він справді добрий, неперевершений у всьому, що робить,— пояснила вона.— Та іноді здається, що йому того всього забагато і він дещо дуріє. Це все через його характер.
Поки вона захищала начальника, сльози полилися ще швидше.
— Пенні, мені дуже прикро, люба. Послухайте, вам треба піти з цього клятого місця. Моє бунгало по сусідству. Що б ви сказали, якби ми пішли, і ви б там висушили сльози, гаразд?
Вона знала, що буде далі. Та це вже нічого не важило. Вона кивнула на згоду, й пара прослизнула крізь натовп. Ніхто, здавалося, й не помітив, як вони полишили кімнату, за винятком Уркгарта. Його очі простежили за ними аж за двері, де до того зникли Лендлес і О’Ніл. Уркгарт був надзвичайно вдоволений. Це все перетворювалося на вечірку, яку варто запам’ятати.
Розділ дев’ятнадцятий
Більшість кандидатів на довиборах є не більш ніж правовою необхідністю, потрібною, щоб переможець почувався, ніби зробив щось вартісне. Що насправді буває вкрай рідко.
— Ти ж не хочеш виробити срану звичку піднімати мене з ліжка щоранку, нє?
Навіть по телефону Престон дав чітко зрозуміти, що він радше наказує, аніж питає.
Після кількох годин алкогольного самобичування з Чарльзом Колінґриджем, Меті почувалася навіть ще гірше, ніж попереднього ранку. Вона заледве могла зібрати докупи кінці того, що відбувається.
— Чорт, Ґреве. Я лягаю спати з думкою, що хочу тебе вбити, бо ти не пропускаєш мою статтю про опитування громадськості. Тоді прокидаюся сьогодні зранку й знаходжу її перекручену версію на першій шпальті з підписом невідомо кого на ім’я «Наш політичний оглядач». Я вже й не думаю, що хочу тебе вбити: я знаю, що хочу тебе вбити. Але спершу хотіла б дізнатися, чому ти так обійшовся з моєю статтею. Чому ти передумав? Хто переписав мій примірник? І хто в дідька цей «Наш політичний оглядач», якщо це не я?
— Вгамуйся, Меті. Вдихни, поки не луснув корсет.
— Я не ношу корсету, Ґреве!
— А ще ти нічого такого не робила вчора, ага? Чим ти займалася, стріляла очима в якогось достойного пера чи спалювала ліфчик на якомусь феміністичному шабаші? Та nada. Я намагався додзвонитися. Ніхто не відповідав. Якби ж ти була десь поряд, ти все б дізналася.
Меті почала пригадувати події вчора ввечері. З неабияким зусиллям, крізь імлу. Відволікшись, вона дала Престону час продовжити.
— Гадаю, Краєвскі казав тобі, що вчора ввечері дехто з редакторів тут не вірив, ніби у твоїй писанині достатньо доказів, щоб пустити її сьогодні.