— Що, і зливає всі інші матеріали від самих виборів?
— Авжеж! — вона з тріумфом прикінчила залишки свого пива. Адреналін вливався їй у вени. З цього вийде найкраща з усіх статей. Це саме те, заради чого вона приїхала на південь.
— Джонні, твоя правда!
— Правда? — сказав він, здивований. Він втратив нитку розмови ще кілька кухлів тому.
— Безумовно, ще не час кидати рушник[36] і звільнятися. Я докопаюся до самого дна, навіть якщо доведеться когось убити. Ти мені допоможеш?
— Якщо ти справді цього хочеш — звісно.
— Не говори так, бляха, похмуро.
— Ну просто...— (А, до дідька вагання!) — Пам’ятаєш, ти сказала, що вирвеш мені яйця, якщо я не розповім тобі усе?
— Так ти ж розповів.
— Може, все одно вирвеш?
— Ти маєш на увазі...— (Так, він мав на увазі саме це, вона бачила це у його очах).— Джонні, я не заводжу службових романів.
— Роман? Хто каже про роман? Для цього ми випили забагато пива. Зараз мені б вистачило хорошого старомодного перепиху.
Вона засміялася.
— Гадаю, ми обидва на нього заслужили,— наполягав він.
Вона ще сміялася, коли вони вийшли з ресторану, тримаючись за руки.
Заява від Даунінг-стріт — чи радше брифінг, тому що її не випустили у вигляді прес-релізу, а зробили через прес-секретаря, Фреді Редферна,— була проста.
— Прем’єр-міністр не надавав своєму брату урядової інформації щодо фінансів, у жодному вигляді. Він не обговорював з ним ніяких аспектів «Ренокс Кемікалз». Брат прем’єр-міністра дуже хворий і перебуває під медичним наглядом. Його лікарі заявили, що він не у тому стані, щоб давати інтерв’ю чи відповідати на питання. Разом з тим, я можу запевнити вас, що він категорично заперечує купівлю акцій «Реноксу», наявність фальшивої адреси у Педингтоні й будь-яку свою участь у цій справі. Це все, що я можу вам сказати на цей момент. Так і можете записати.
— Та ну, Фреді,— буркнув один із запрошених кореспондентів,— ви не зможете відмазатися лише цим. Як, на бога, ви поясните статтю в «Обзервері», якщо Колінґриджі не винні?
— Ніяк. Помилка, його сплутали з іншим Чарльзом Колінґриджем, звідки мені знати? Та я знаю Генрі Колінґриджа вже багато років, так само як і ви знаєте мене, і я певен, що він неспроможний опуститися до таких ницих вчинків. Він не винен. Даю вам слово!
Він говорив із запалом професіонала, ставлячи під удар власну репутацію разом з босовою, а повага лобі до одного з їхніх колишніх колег змінила ставлення до Колінґриджа — трішки.
«МИ НЕ ВИННІ!» — наступного дня волала перша сторінка «Дейлі мейл». Оскільки нікому не вдалося накопати ніяких свіжих викривальних доказів, більшість інших газет наслідували цей приклад. Поки що.
— Френсисе, ви — єдине усміхнене обличчя, яке я зараз бачу.
— Генрі, все владнається. Обіцяю. Пси розбіжаться, тільки-но згублять слід.
Вони сиділи разом у залі засідань, на коричневій скатертині були розкидані газети.
— Дякую за вашу відданість, Френсисе. Зараз це надзвичайно багато для мене важить.
— Штормові хмари відходять.
Та прем’єр-міністр хитав головою.
— Хотів би я, щоб так було, та ми з вами знаємо, що це лише короткий перепочинок,— він зітхнув.— Я не знаю, скільки маю ще надійної підтримки серед колег.
Уркгарт не став оспорювати це зауваження.
— Я не можу дозволити собі втекти. Маю кинути їм кістку, показати, що мені нема чого приховувати. Саме час ще раз взяти на себе ініціативу.
— Що ви збираєтеся робити?
Прем’єр-міністр тихо сів на своє місце, жуючи кінчик ручки. Кинув погляд на високий олійний портрет Роберта Волпола, свого попередника, який прослужив найдовше,— портрет стояв над мармуровим коминком.
— Скільки скандалів і криз він пережив, Френсисе?
— Більше, ніж доведеться вам.
— Або ж ніж я зможу витримати,— прошепотів Колінгридж, шукаючи розради в темних і дуже розумних очах свого співрозмовника.
Раптом його увагу відвернуло сонце, прорвавшися крізь сіре осіннє небо і заливаючи кімнату світлом. Воно ніби давало йому надію. Життя триває.
— Мені прийшло запрошення від тих виродків з «Вікенд-Вотчу». Хочуть, щоб я прийшов у неділю й надав свою версію — щоб відновити баланс.
— Я довіряю їм не більше, ніж кублу гадюк.
— А проте, гадаю, я мушу це зробити — і зробити це збіса добре! Вони пообіцяли не більше десяти хвилин на нісенітниці з «Обзерверу», решта — загалом про політику та наші плани на четвертий термін. Привернути увагу, випорпатися зі стічної канави. Що ви думаєте?