— Ні, вони безпритульні, волоцюги. Навіть, як би їх узяти до хати, вони не жили б там. Вони люблять свободу.
— Що ж вони їдять? Хто годує їх?
— О, це дуже проста справа! Вони ловлять щурів, комах і все, що вдасться. Окрім того, їдять відпадки з бочок на сміття. Ну, і дехто виносить їм їжу.
Справа дійсно не була легка. В ґаражі було доволі барахла, але його ніхто ніколи не рухав. Раз хтось покинув, то другому не хотілося платити за вивіз. Барахло стояло й лежало, приперте до задньої стіни, було присипане пилом і сповите павутинням. Там, під цим барахлом, і гніздилися коти.
— Замести ґараж можу кожного разу, коли митиму віз, — казав Мал. — Але не більше! Усе, що приперте до стін, мусить так і залишитись. Я говорив навіть з татом про це, але він тільки махнув рукою і сказав: «Безнадійне». А йому придалось би кілька «екстра баксів».
Мал був розумний хлопець. Часто уживав слів і речень, до яких привик у школі чи на вулиці. Навіть не знаю, чи відповідники знайшлись би в нашій мові. А вже школярська мова зовсім відмінна від літературної англійської. Але Мал вживав її мало. Помітивши свою помилку, зараз же переходив на поправну мову. Він розумів, що я не ходила до школи в цій країні, то відкіля мені знати ще одну мову: американську шкільно-вуличну?
Все ж, коли раз я не зрозуміла чогось складнішого, він таки забажав знати, звідкіля я, та якою мовою говорю.
Моя країна
— Я, Мале, з Европи. Країна, з якої походжу, називається Україна, а нарід, що живе там — українці, — стала розказувати я.
Ми сиділи на східцях, що вели з ґанку на подвір’я. На них ми сідали не раз, коли нам кортіло порозмовляти. Крім того, на них гралися ірландські діти. Ляльки, м’ячі й механічні іграшки лежали порозкидані, інколи й уночі. Було приємно дивитись, як гралися дітлахи. Внизу, на подвір’ї, хлопці грали в бейзбол. Інколи пробіг кіт чи з гавканням вдерся від провулка пес. То було життя на «задньому городі» — так тут називають це місце.
— Чи «Юкрейнієнс» — те саме, що «Юкіс»? Я бачив на телевізії таку групу. Але ті грали в «сакербол»!
— Так, це те саме. Тільки ж у нас удома ніхто їх так не називає. Це вже спрощена та скорочена назва, що постала в цій країні. Тут люблять усе, що можна коротко написати чи вимовити. Отож, Україна, Мале — це простора країна, що лежить в південно-східній Европі. Дай олівець, а накреслю її тобі.
— Зараз, зараз! Не потрібно! Я принесу свій атлас. Там є й Европа.
Розкривши атлас, ми знайшли на сімдесят третій сторінці Росію. А власне: УССР = USSR.
— Та це ж Росія! — заявив Мал, коли я показала йому причорноморську країну. — Це комуністичні Сполучені Штати. Знаю про них зі школи. Але, де ж та Україна?
Я стала розказувати Малові про антів і скитів, про половців і печенігів. Тільки так, коротко. Бо для нього це теж не була Україна. Швидко я перейшла до княжої доби та стала розказувати про Святослава й Володимира, про Ярослава та його нащадків. Баталії захоплювали хлопця, блиск Візантії і геройство болгар, нарешті похід монгольських орд переносили його в далекі країни. Але він подивляв більше половців і монголів, ніж русичів. Вони нагадували йому індіян і підкорення Америки білою людиною. І для нього було самозрозуміле, що здобуває той, хто сильніший.
— Я бачив у кінотеатрі чудові фільми — «Джінґісхан», «Аттіла». То були герої! Вони підкорили мало не всю Европу. Потім прийшли росіяни. О, вони розумні й хоробрі! Але що сталося з вашими українцями, з тими князями, що ви розказували?
Я перестрибнула швидко до козацької доби. Я розказувала йому про Січ і про гетьманів, про Дорошенка, Хмельницького…
— Знаю, знаю! — вигукнув Мал. — Я бачив фільм «Тери Балба». Чудовий фільм! Тільки ж, як міг той батько вбити свого сина? За кохання батько не сміє карати сина! Інша справа, коли жінка чи чоловік зрадить, тоді, очевидно, треба вбити зрадника.
Мал розумів кохання так, як воно описане чи показане в книжках — тих за центи, що на полицях у «дроґістів». Ну, і з фільмів.
— Його батько боровся з ворогами. То як міг син одружитися з донькою ворога?
— Наші воювали з індіянами, але скільки їх брало за дружини індіянок? От, хочби Покагонтас.
Тяжко було пояснити моєму слухачеві різницю. А втім, чи вона була?..
— У затяжних війнах на всіх фронтах кривавились довго козаки й цілий нарід. Нарешті їхній гетьман Хмельницький уклав договір з росіянами, північними сусідами чи ворогами України. Він думав лише про союз з ними і про незалежність своєї країни. Але російські царі не додержали договору, зруйнували Січ, козацький військовий табір, а нарід придавили тяжкою неволею.