З зацікавленням стежили вони за подією, що відбувалась під ярким світлом вуличної лямпи, і брали в ній участь вигуками та вимахуванням рук.
— Бери, бери його! — вигукували. — Зубами, зубами! За горло, за горло!
— Дай йому порядного прочухана! — кричав крамар, що якраз прибирав на подвір’ї коробки.
Власник бару кинув запит: чия візьме? І тут же чоловіки стали закладатись.
А вороги жерли один одного, і рясно потекла кров. Не було пізнати, з котрого, бо оббризкала обох.
Невідомо, на чому було б скінчилося, якби не Малова мама. Побачивши, що вороги гризуть один одного до крови, вона крикнула:
— Гей, сусіди! Не стид вам приглядатися бездільно, як вони жеруться, та ще й розважатися? Вони ж загризуть один одного!
— Овва, велика шкода! Мало котів волочиться по перевулках? — кпив собі шинкар.
— А ти ловитимеш щурів та мишей, як котів не стане? — відгризалась пані. — Мале! Мале! Швидко сюди!
Мал, що якраз кінчав одягатися, збираючись до праці, вибіг на ґанок. Побачивши, що діється, збіг на подвір’я, розкрутив кран, що біля нього мив авто, і пустив сильний струмінь води на клубок, що борсався, кидався, не чув і не розумів нічого в розпалі боротьби, тільки страшну ненависть. Вони ж — коти, а леви, пантери та тигри — їхні свояки.
Струмінь води припинив дальшу боротьбу й розігнав ворогів.
Чоловіки шкодували, що не довелось їм далі приглядатись до бійки та побачити, чия візьме.
Мал пішов до бару, де гості ще довго обговорювали подію. Щождо котів, то їх поглинула ніч на глухих провулках міста.
У ґаражі поселивсь котище піскового кольору, вагою в яких дванадцять фунтів. Чи то той сам, що мав гризню з Латастим? А що сталося з ним? Невже він, гордовитий володар цих посілостей, дав себе відси вигризти? Хто може знати? Його, як багато інших, проковтнули поплутані нетрі міста.
Одного дня зникнемо й ми. Тільки на просторому цвинтарному полі невеликий камінь з написом розкаже, хто лежить під ним. Та коти гинуть у темних закамарках каналів, і їх, як і інше падло, поїдають щурі та комахи. Спеціялісти в цьому ділі — мурашки. Ці дрібнесенькі комашки — санітарна служба нашої землі. Вони очищують її від усього, що мертве чи хворе, нездатне жити й боротися.
Рудько (так я його назвала) був піванґорської породи, і характер у нього був зовсім інший, як у Латастого. Він не був такий дикий, як Латастий, і до людини ставився доволі прихильно. Так і знати було, що мав колись любу дбайливу господиню. Може то була якась стара жінка, що померла, і Рудько залишився сам? А, може, хтось, що покинув місто і в ньому свого кота?
Вранці, як тільки я виходила до кухні готовити сніданок, Рудько підводився з підвіконня, мотався й терся об шибку та розкривав злегка свій рожевий ротик, обрамований двома разками білих зубків. Я говорила до нього:
— Добридень, Руді! (Так кликав його Мал). Як спалося чи теж як полювалося? Хочеш молоця? Зараз, зараз! Молочаря тільки що не видно. Буде свіже смаковите молочко. Але, може б я попестила тебе — так, як робила твоя пані?
Я виходила на ґанок та пробувала погладити Рудька. Але його зіниці звужувались і ставали похожі на подовгасті щілини. Плюнувши, він негайно зістрибував з підвіконня та збігав сходами вниз. Тільки ж спинювався в половині, присідав і пильно спостерігав кожний мій рух. Хай би я тільки рухнулась, він перебігав другу частину сходів і зникав у ґаражі.
Очевидно, не бажав собі ніякого зближення з чужою особою. Може зберігав у пам’яті свою дорогу паню і готов був приймати пестощі тільки від неї. Люди кажуть неправду, наче б коти були фальшиві. Вони найвірніші приятелі людини. Про їхню вірність і любов до людей написано томи прегарних оповідань.
Так було за весь час нашого знайомства.
З гідністю незалежного пожильця пустелі Рудько приймав те, що я йому давала, але не давав в обмін нічого. Здавалось, що він робив мені велику ласку, приймаючи від мене їжу, але не бажав собі нічого більше й не дозволяв на жадні підлесливі жести з мого боку.
Ну, добре, довелось годитись і з цим. Треба було приймати ласку, яку робив мені чи теж нам обом із Карусем. Але, коли я могла годитись з його гордовитою владною вдачею, то Карусь аж ніяк не міг. Рудько бо вистрибував на його дах і там засинав.
Треба сказати, що це було зроблено дуже розумно, бо ніхто не міг його турбувати. На даху він був поза досягом рук людини. Але Рудькові було байдуже, що Карусь діставав задряпини від його кігтів. Бідолашний Карусь не лише тхнув котячими відходами, але ще був подряпаний і виглядав так, наче б сам брав участь у боях котів.