Чи вам відомо, коли найлегше ловити дикого звіра? Напевно не вночі, бо то для нього час ловів і пригод. Тоді він дуже чуйний. А коли таким дикунчиком є кіт — нічний ловець, то й поготів. Найкраще його та й усіх інших котів, отже левів, тигрів, пантер ловити тоді, коли після успішних ловів і ситого харчу вони сплять смачно.
— Ось тут приготуємо йому на ніч повну мисочку котячого харчу, — говорив пан Олекса. — Поблизу дверей покладемо два мішки, згорнені у валки. Одного захопить Роман, другого — я, і кинемо під двері, щоб заткати щілину. Дайте, прошу, велике рядно. Голіруч такого хижака не впіймати!
Так виготовивши воєнний плян, панове Олекса й Роман смачно заснули. Щождо Рудька, то він повинен би був піти на лови, бо для нього ніч має своє право. Але навіщо трудитися, коли смачний харч зараз же поруч?
Рудько не читав клясичної грецької літератури і нічого не знав про троянського коня. Щоправда, котячий харч зготовлений з риби, і вона аж ніяк не похожа на коня, все ж, якби Рудько знав був про підступ данайців, може не їв би так багато і смачно. Після того спав твердо і був би спав аж до вечора, якби нагло на нього не накинено рядна. Прокинувся, дряпав кігтями, нявчав і плював, але пастка була міцна, її щораз тісніше замотували і так впіймали бідолаху. Про далеку дорогу в багажнику нічого й розказувати. Хай собі Рудько їде і хай собі радить у житті, як уміє! Думаю, що вміє він жити, а ще ж на господарстві не бракує дичини, зокрема ж мишей. А миша — найсмачніший харч для кота.
Рудько вже не вернувся. Може не тому, що не знав дороги, бо кіт може пройти цілий континент і таки своє господарство знайде, а тому, що вподобав собі нових господарів та життя на селі. Кажуть, що тільки тоді кіт не вертається до давніх господарів, коли полюбив нових.
— Богу дякувати! — зідхнула я з полегшею. — Уже матимемо спокій. Тепер тільки прибрати ґараж та гарно помити землю, так щоб «і дух його не пах», як каже поет.
Малів батько взяв на себе цю велику й тяжку працю. Не знаю, як одягнувся Геракл, коли взявся до чищення Авґієвої стайні. Бо пан Дональд виглядав так, якби вибрався на війну, де вживають отруйних газів. Непроникливий комбінезон, високі гумові чоботи, довгі гумові рукавиці. Шкода тільки, що не мав протигазової маски. За зброю правив йому струмінь води та ціла батерія мітел і щіток. До полудня перед ґаражем бовваніла ціла гора відпадків і дрантя. Чого не вдалось викинути, те засунено в кут і закладено грубим склом із розбитого вікна крамниці.
Я раділа. Ґараж був чистий і пах лізолем чи якимсь іншим хемічним продуктом.
— Не бійтесь, тепер уже жадна напасть не житиме в ґаражі! — запевнював пан Дональд. — Окрім лізолю, я полив долівку міцною рідиною проти комах. Її боїться навіть найбільше кусливий комар. Що ж тоді кіт!..
І справді. Настав спокій, і Карусь наче б повеселішав. Щоправда, я повезла його до таких панів, що миють авта. Вони спершу змили його милом, опісля завезли під широкий душ, що шумить, наче рясний дощ. Кругла щітка повертається й миє авто. А потім два робітники кинулись на мокрого, але чистого вже Каруся і стали його витирати насухо м’якими ганчірками. Сяючий і задоволений, він побіг додому і в’їхав тріюмфально в ґараж.
— Ну, аж тепер заживемо гарно й щасливо! — сказала я до Каруся, зачиняючи його двері.
Не знаю, що думав він, бо нічого не відповів. Може, навіть, був розважніший за мене і вирішив відкласти радість та підождати, що трапиться далі. Днів я не лічила. Бо хто лічить дні, поки йому трапиться погана пригода? Може радше після того призадумається і каже: «Чекай, чекай! То було того дня… коли я...»
Одного дня, коли я зайшла в ґараж, побачила Смугасту. Вона сиділа собі преспокійно, склала передні лапки калачиками й молилася. Знаєте, як моляться коти? Так підспівують собі тихесенько під своїм малим носиком.
— А ти ж що тут робиш?! — вигукнула я, сплеснувши руками. — Кара Божа з котами!
Смугаста спинила на мені уважний погляд своїх зеленуватих очей і відповіла:
— Мр-р-р.
— Та ти не муркай, приблудо! Ледве я позбулася одного, а он же й друге нещастя!
Я затупотіла ногами й замахала руками, щоб прогнати Смугасту. Але вона не втікала. Лягла на спину, вигнулась дугою, передні лапки склала, задні випростувала й стала качатися на спині. Її підборіддя сяяло чистою білою шерстю, живіт — мов сніжний пух. На нього по боках вибігали тигруваті смуги. Качаючись, дивилась на мене очима, повними радости й приязни.
— Мр-р-рр! — говорила качаючись.