— Ох, доленько моя! Що ж я тепер зроблю? Ой, Карусю, що ж ми тепер зробимо?
Очевидно, Карусь не відзивався. Поперше, він зроду мовчазний, а подруге, він напевно десь чув поговірку: якось то буде… А пан Дональд злостився і лаявся і вирішив, що вб’є. Таки ось так, палкою по голові або цеглиною, що он лежить у ґаражі! Що це, мовляв, готель для котів? Тільки один виселився чи ми прогнали його, а вже друга поселилася! Цього не можна вже терпіти!
Так, отже, люта смерть чекала Смугасту. І напевно була б її постигла, якби… Я поклала собі спасти Смугасту. Як-не-як, живе створіння. І я так люблю киці! А ще такі милі, ласкаві, як Смугаста. Напевно буде легко її впіймати. А там уже доведеться везти її знову світ-за-очі.
Захопивши мішок, я йшла до ґаражу. Ішла і сміялась сама з себе: очевидно, доводиться бути живолупом та ловити котів. Може хтось зробить собі кожух чи хоч комір з них? Напевно м’якенький і теплий.
Тихо я підкрадалася до місця, де вона звичайно сиділа. Мішок напоготові. От так: за шкуру й шубовсть у мішок. Затягну торочок…
Треба сказати, що з приємністю я думала про свій плян: за карк — шубовсть… затягнула… прощавай, гостинний ґараже!
Вона була дома. Але вже не як приблуда, а як почесна гостя. А, може, й власниця кутка в моєму ґаражі…
Лежала на своєму широкому смугастому боці й подрімувала. За моїм наближенням розкрила очі й поглянула на мене ласкаво-ніжно.
— М-р-р! — сказала, тільки ж це не був оклик. То було ствердження й запрошення, мовляв: поглянь на нас! Чи до вподоби тобі мої малі?
Та ж певно, ще й як! Я стала навколішки біля гнізда, таки так, на землю та ще й зрошену всілякими смердилами. В ньому лежала Смугаста, а її м’який білий кожушок захищав і грів п’ятеро малих сліпеньких котенят. Вони перебирали зручно маціцькими рожевими лапочками і з насолодою смоктали мамине молоко.
Двоє смугастих, як мама, і двоє латастих. Ще й одно чорненьке. Їхні рожеві милі ротики міцно присмоктались до маминих пипок. Зверху прикрила вона їх лапкою. За моїм наближенням вона тільки тісніше притулила їх до себе та згорнула під свій бік. Дивилась на мене сторожко. Відкривала й закривала рота, але з нього не виходив ні один звук. Зате на лапах висунулись гострі закривлені кігті. Так, на всякий випадок…
— Не бійсь, маленька матусю! Лежи собі спокійно й годуй свою малечу. Тебе я й не доторкнусь!
Не знаю, може Смугаста зрозуміла, а, може, впізнала по моїм м’якім голосі, що нічого боятися. Втягнула кігті між рожеві подушечки. Напруга поменшала. Смугаста приплющила очі й далі годувала своїх котенят, приспівуючи їм м’яку колискову.
Через хвилину появились біля неї мисочки. Три. Одна з молоком, друга з котячим харчем і третя з водою. Смугаста потребувала її й пила жадібно. Від вилизування котенят у неї засихало в роті.
Так сім’я Смугастої стала жити й володіти в ґаражі. Цікаво тільки, хто залишиться там жити — мама чи одне з діток? Бо коти — самітники і нерадо живуть громадно.
Щождо мене, то я була позбавлена всякого права. Можу собі залишити завдання наповнювати мисочки. Їх ласкаво приймуть. Але не вільно мені навіть брати котенята в руки. А вже й мови не може бути про те, щоб я вимагала від кицьки залишити ґараж!
Єдине, що мені залишилось — покинути це житло й переїхати туди, на Північ. Тож вивела я Каруся на подвір’я, накопичила на нього клунків і, завівши мотор, повернула за ріг та покотила до автостради… Ще добре, що в мене такий вірний приятель, Карусь, і що ми їдемо разом.
На диких полях
З дороги
Уже білі букви на зеленій таблиці відгородили восьмою милею місто від доріг у далечінь. І розбіглася широка смуга біло накреслених стрічок в один і другий бік: ті, що хочуть вернутися до міста й забули, що десь є поля, ліси та нудьга осель, і ті, що кидають гамір міста, його товкітню, напругу буднів і вагу необхідностей та розбурханість поспіху. Вибігають рівними стрічками у далину піль, промережаних лісами, просвітлених плесами озер, перетиканих будинками фарм, осель, містечок. Одними і другими людські будні біжать назустріч неминучому.
Одних із другими стараються получити ситозелені травники, переткані вічнозеленими кущами й деревами. Чи, може, якраз відділюють одних від других. Навесні вони зацвітуть біло-рожевим квітом диких дрібноквітних яблунь. Але й тепер, восени, цвітуть вони вмираючим листям, полум’яніють його пишнотою й багровіють останнім відсвітом життя. Тільки пишні широкогруді смереки обвинулися хустами своєї хвої і гордовито ставлять чоло осінньому вмиранню. І малі розпластані ялівці і темнохвойні тиси, що їх замаює червоне намисто ягід, ясніші піраміди туй. Вони раді б наслідувати шляхетні кипариси чи стрункі могутні кедри, що живуть у каньйонах Заходу, але залишаються тільки туями.