Осінь на широких дорогах, що розбіглися в один і другий бік. Вітер розмітає листя, здирає шати з парків і садків та показує оголені людські оселі. Великі гарні доми, пишні вілли, штудерні палацики обабіч горішнього Вудварду. Влітку вони ховаються від ока настирливого мандрівника, але тепер вітер позбавив їх живого заборола та заставив зійти з панських висот і наблизитись до дороги, що біжить у далечінь. Гордовиті Фирндейл, Роял Овк, Бірмінгем, що називають себе «ситі», хоч головне місто — це велике село Дітройт. Добре, великі міста обабіч дороги, добре! Але, чи мешканці ваших домів і дімків знайшли задоволення? Чи сьогодні вночі або завтра вранці вони не гнатисьмуть дорогами в постійному незрозумілому поспіху? Може на те, щоб собою нагодувати горнила фабрик і банки своїми грішми. Бо такий їхній стиль, таке тут життя.
І ми на дорозі, я і Карусь. І розмовляємо, чи радше я розказую йому.
— Бачиш, Карусю, коли ми туди їхали перший раз, було літо, його жара лежала на дорогах, і здавалося, що в твоєму серці-моторі закипить бензини — харч твій і вода — твій напиток. Але, мабуть, хтось мудрий дав тобі життя, бо нічого не сталося. Ти гнав, як скажений, і наш бідний філодендрон заплатив за те життям. Потім ще добив його городник. А такий був розкішний, такий буйний, повнолистий! Та не видержало листя вітру, що його розбурхала твоя швидкість.
Карусь котиться гладко й рівно і дуже злегка помуркує собі. Він задоволений. Любить широкі гладкі дороги. Не любить, коли в нього трублять над головою, минаючи, або ще гірше — коли поліція чогось незрозумілого хоче від вас. І ще не любить, коли вночі вражають його світла ліхтарів з протилежної сторони. Там, на вузькій дорозі, що пробігає горбовину, обрамовану полем, лісом і пусткою самоти.
— Бачиш? Високий клубок сірого диму. Можна б думати, що це пожар. А це листя палять тутешні люди. Осіннє листя. Там далеко, де навіть згадка про тебе не долітає, там є мій край. Там листя не палять, о ні! Згрібають його дбайливо, носять мішками з лісу або й возять возами. Не такими, як ти — такими дерев’яними, що скриплять і клекочуть по камінних вибоїстих дорогах. Такий пан, як ти, ними не їхав би.
— Що з ним роблять, хочеш знати? Дві речі в основному: загату коло хати. То така огорожа з кілків, поза яку накидають листя, щоб зберегти тепло в хаті. Вони не мають такого мотора, як ти, що черкни — і вже гріє. Ні, вони дуже часто не мають навіть сірника запалити малу нафтову лямпочку, що ледве блимає в хаті. І другу — стілку під худобу. І потім із того буде гній, що його вивезуть у поле, щоб родило. Але, що стелять американці під худобу, чи ти знаєш? Чи вони стелять взагалі, чи тільки світять електрику і вмикають радіо?
Користаючи з моєї задуми, Карусь вертить носом і закидає на другу лінію.
— Не знаєш? А повинен, ти американець. А на другу лінію не пхайся, сам мусиш мати трохи розуму, сам ставати перед червоним світлом, пильно розглядатися, щоб на кого чи на що не наїхати, і таки їхати просто. А тебе тільки пусти — і вже робиш вихиляси. Кажеш, що то не твоя вина, що дороги не біжать рівно. Хай би я спробувала пустити тебе самопас на найрівнішій дорозі, побачили б ми, чи не влетів би ти в рів або на яку хату. Ні, ні! Уже волію правити тобою. Злегка, злегенька повертаючи кермою. Лиш стільки, щоб удержати тебе на дорозі. Але ти теж уважай, приятелю мій! Не маємо ж нікого, ні я, ні ти, і ми тільки обидвоє, загублені серед простору доріг, що біжать у неминуче. Не раз думаю з страхом: що я почала б, якби ти так нагло захворів або взагалі вирішив покинути мене. І ніч западала б на пустих дорогах між лісами й полями. Як страшно, як страшно!
Натискаю на акцелератор, дивлюсь на милівник. Сірий, глухий, безнадійний вечір підкрадається до нас.
І я далі розказую:
— І ще одне діялося восени: викопували картоплю. Гарна і приємна робота, а ще як земля пухка! Під кожним кущиком несподіванка, радісна знахідка. Там великі картоплини, тут багато їх і дорідні. О, люблю копати картоплю! Але є ще одна приємність: натину громадять у купки, а потім запалюють. Сизий, густий, запашний дим стелиться по стернищах і так пахне осінню, навіває легкий, легкий сум. Під сірим небом летять журавлі або гуси. І Марися перестає копати картоплю, підпирається сапою та, дивлячись птахам навздогін, зідхає: