Так ми обговорювали, який має бути віз. Коли продавець казав «вона», я завжди казала «він», і ми сміялися.
Поки він чи вона прийшли з фабрики, я вчилася їздити. В хаті я ходила з книжкою, їла з книжкою і спала з книжкою. Мені здавалося, що, як книжка під подушкою, то я швидше запам’ятаю всі правила вуличного руху. Але й ви так робите, коли вам треба щось вивчити або коли готуєтесь до іспиту.
Але вчитися з книжки — то ще нічого! А вже сісти за керму та виїхати на дорогу між інші авта — страшно, дуже страшно. Дорога наче б з-під авта втікала, і ніяк її не можна зловити. Раз вона втікає направо, то знову наліво, а там з усіх боків вибігають на неї авта — червоні, зелені, білі, сині, різнокольорові. Усі вози дивляться на тебе своїми великими очима, трублять своїми гудками і кожний наче готовий кинутись на тебе та роздавити. А ти, бідний, держишся керми, і тобі здається, що ти серед розбурханого моря і що це твоя єдина дошка рятунку. Держишся твердо, дорога втікає, і тренер кричить:
— Гей ви! Звертайте, швидко звертайте направо! Чого ви хочете: вискочити на хату?! Та вам їздити дитячим візочком, а не автом!
Тренер кричить, дорога втікає, руки не в силі обертати кермою, нога помиляється, замість на газ, натискає на гальму і — віз стає серед дороги…
О-о-о! Вся спітніла, я ледве опам’ятуюсь. Ще добре, що на возі написано: «НАУКА ЇЗДИ», і всі обминають такий віз або заздалегідь здержують своє авто.
— Но, но, — заспокоює вчитель. — Завтра буде краще. Ви тільки мусите вести авто, а не щоб воно вело вас. В кожний момент мусите володіти возом!
Еге, вести, еге володіти! Віз сам утікає, завжди готовий гнатися навпростець. А там світла, повороти, знаки, як от «Стоп» або «В один бік», «Тільки наліво» — та хто ж знає, скільки цих знаків! Уся наука з книжки пропала, пішла в ліс, як то кажуть! Та й ще біда, що є аж дві руки і аж дві ноги, і не знати, котрою що робити, як так налякаєшся. А віз, хай тільки почує, що ним кермує недосвідчений водій, то як кінь сполошиться і поженеться, поженеться!..
Все таки, конче треба вміти їхати!
Конче!
Карусь
Так. Ми купили авто, і воно опинилося біля мого дому.
Який він із себе, оцей Карусь? — запитає кожний, поки стане слухати про його пригоди. Бо й справді, який він удався, оцей мій приятель?
На зріст він не високий, бо й інші його товариші чи свояки невисокі. Зате він подовгастий. Аж смішно: подовгастий приятель! Чи був у вас коли такий? Як ні, то напевно одного дня ви його придбаєте.
Взагалі, він похожий на велику комаху. Може, навіть, на слона. Тільки ж у нього немає хобота. А так, то він огрядненький і бочкуватий, наче й справді слон. Те, що робить його схожим на комаху — то очі. Вони осаджені по боках і такі ж сітчасті, як у комах. Раз вони сяють яскравіше, то знову слабше, залежно від того, чи Карусь перебуває на вулиці міста чи на заміських дорогах.
Від комах чи слонів він різниться ще й тим, що в нього є ще одна пара очей спереду і одна пара очей ззаду. Подумати: очі ззаду! Бачили ви коли у когось очі ззаду? Та ще й червоні! Вони світять уночі та охороняють Каруся від зудару з кимсь іншим, хоч би і з автом. Оте друге переднє світло значно менше від головного. Воно внизу, по боках головного, його сила менша, і воно світиться під час постою авта. Можна його вживати теж під час їзди по ясно освітлених вулицях. Треба сюди зарахувати ще мале біле світельце, що освітлює заднє число машини. Що це за таке число, — запитаєте знову, — заднє число? Є таке! Карусь, як кожне авто, має передню і задню табличку з реєстраційним числом. У нас біля нього стоять теж букви, звичайно дві. Так от: ТУ-285. Таке число дали йому панове поліціянти, коли дозволили йому виїхати на дорогу.
Голова в нього широка, але мала, носюра здоровенний, по боках очі, і то дві пари, як сказано. Спереду поміж очима рот. Звичайно він стулений. Але, буває, що Карусеві треба напитися. Може, навіть, заболить йому щось, хоч зубів він не має. Але, от, мигдалики чи щось похоже на них… Тоді він розкриває широко свого рота і виглядає, наче акула-людожер. Щойно напившись, закриває рота. По обох боках рота — вуса. Вусища такі довгі, що сягають аж поза вуха. Вони сиві, кольору ніклю, хоч Карусь не такий уже старий. Але він такий удався. Відколи пам’ятаю, вус у нього сталево- чи ніклево-сивий.
За очима здоровенні вуха, наче у слона. Якби не те, що вони приросли до голови й тулуба, то позвисали б, і Карусь справді був би схожий на слона. А так вони становлять передню частину віка мотору. В одному розділі довідаємось, як то Карусеві відірвали вухо і як він виглядав.