Отож, наш поїзд стояв і терпеливо чекав.
По рейках повз поволі вантажний поїзд. І знову написи, що розказують про далекі мандрівки. Один з них, Ріо Ґранде, нагадав мені щось забуте. Давно, давно — за дитячих, шкільних літ. На стіні велика мапа Америки, неоглядні простори, розповіді, пригодницькі повісті й романи. Новий Світ. Такий принадний! Так кортіло поїхати туди. І не снилося, що ця мрія здійсниться колись.
Але Ріо Ґранде — що це й де воно? Велика ріка — назву легко зрозуміти. Алеж де вона, і яка історія пов’язана з нею? Таж колись у школі щось розказували про неї!
Ріо Ґранде… Ріо Ґранде… Я не могла думати про щось інше. Ця назва просто опанувала мене. Я вирішила довідатись про це трохи більше від інших подорожніх. Вони ж американці, деякі молоді, недавно закінчили школи. Врешті, і без цього певно пам’ятають історію своєї країни.
— Вибачте, пані, що турбую вас: ви напевно знаєте, що таке Ріо Ґранде, — запитала я найближчу сусідку.
Сивоока пані приязно посміхнулась, але не могла нагадати собі, що це й де. Те саме було з милою молодою панночкою.
«Ов, справа не проста, — подумала я. — Треба почати з іншої бочки!»
— Яка ваша професія, пане? — запитала я чоловіка в середньому віці. — Вибачте, що питаю, але мені треба деяких інформацій з історії чи географії.
— Алеж прошу дуже! Про що йдеться?
— Що таке Ріо Ґранде і де воно?
— Це залізнича лінія. Ви бачили її вагони, вони всі мають такий напис.
— Ну, добре, алеж і напис щось значить. Звідкілясь же взяли його!
Пан усміхнувся приязно й порадив запитати залізничника: вони знають трохи більше про поїзди. Географія? Історія? На жаль, він учитель англійської мови.
Чергова особа, яку я запитала про професію та про оце навіжене Ріо Ґранде, була бібліотекаркою у відділі чужоземних видань. Може хтось, що мав чи має діло з дитячою літературою…
Один милий молодий пан без надуми відповів:
— Ріо Ґранде — це пісня. Дуже гарна пісня перших поселенців.
І заспівав тихенько прегарну першу строфу, що кінчалася рефреном:
— Я знаю цю пісню, я люблю її. Це про тих, що мандрували, шукали золота і гинули над ріками Каліфорнії.
— Так Ріо Ґранд — ріка в Каліфорнії? — я запитала.
— Ріка? Ні, не уявляю собі! — заперечив пан. — То якась любовна пісня, і Ріо Ґранд — певно ім’я індіянки, як от Шенандо.
І пан заспівав:
Пісня чудова, і я слухала її з захопленням. Алеж Ріо Ґранде?
Я пройшла ще декілька фотелів, минула ще кількоро людей, розпитуючи про їхню спеціяльність та про Ріо Ґранде. Ніхто не знав, ніхто не чув…
На останньому фотелику сидів старший пан. У руці подорожній довідник, на колінах записник. На ньому закреслював нашу туру й зазначував зупинки. Почувши мій запит, звернений до його сусідки, підвів голову, спинив на мені довгий здивований погляд і, не чекаючи запиту, так і висипав:
— Ріо Ґранде — так читають цю еспанську назву в Европі, і так колись давно вчили мене в школі — це ріка. Повна її назва: Ріо Ґранде дель Норте. Вона становить границю між Сполученими Штатами і Мехіко. Мехіканці називають її «Великою Рікою Півночі», бо вона й справді на півночі від них, а американці називають її південною, бо вона відмежовує їх від південного сусіда. В ході мехікансько-американської війни американці відвоювали від Мехіко велику частину Каліфорнії та сьогоднішні південні стейти Тексас і Нью Мехіко. В 1848 році укладено мировий договір у Ґвадалюпі. Підписав його тодішній президент Мехіко отець Гідальґо. Тоді встановлено границю між обома державами по Ріо Ґранде дель Норте.
Я слухала давно призабутої лекції історії Нового Світу… Інки… Ацтеки… Майо… Кортез… Максиміліян… отець Гідальґо…
— Дуже, дуже дякую! А то я не могла знайти нікого, хто хоч назву ріки знав би чи розумів би. Дозвольте запитати: ви історик?
— Я лікар-дентист, тепер у Чікаґо. Пережив у Відні весь терор гітлерівського винищування жидів, опісля ж виемігрував до Америки.
Я, Карусю, сіла поруч старого пана, і вже з тої пори ми розмовляли, разом оглядали країну й захоплювались нашою мандрівкою.
Чого ми не знали, те знаходили в подорожньому довіднику й віднотовували. Старий пан — щоб запам’ятати, як оцю мехіканську війну, а я — щоб використати колись у своїх писаннях. Бо все забувається. Нашу коротку пам’ять присипає життя новими враженнями і придавлює новими подіями. Аж колись, як зайде потреба нагадати собі, вийде так, як у мене з назвою ріки або з отим противним «човком». Все ж, як би не було, ці люди повинні б хоч трохи знати історію своєї країни…