Выбрать главу

Славко поглядає на свій корабель і думає про нашу мандрівку — нашу велику мандрівку, як він виросте колись.

— А скільки ще ліній! Майже на кожному возі інша лінія, інша спілка. От Північна й Південна Лінія Пацифіку. Заплющ очі і слухай, як котяться колеса!

Слухай і слухай! Уже поїзд зник, уже гомін його завмер, але ти ще слухаєш. І здається, що їдеш на захід, на Дикий Захід, то знов на південь чи на північ. Степи й степи, на них випасаються великі стада худоби, де-не-де вибалок, тут і там розкинені фарми. Безмежні поля кукурудзи. Пшениця золотіє і хвилює під вітром, наче золоте море. А там індіянські резервати, і ти думаєш про ті хоробрі племена, що зникли з цієї прекрасної землі або ще доживають віку в резерватах. А потім дикі й грізні Скелясті гори, позначена й побілена снігами Сієрра Невада. Аж до Каліфорнії, аж над Великий Океан.

— Тітко, їдьмо, їдьмо вже! — вигукує Славко, слухаючи моїх розповідей про життя й світ. — Я маю вже цілий індіанський одяг, маю лук, навіть лясо. Навіть дві пістолі.

— А, чи вони стріляють?

Славко задумується. Пістолі, звичайно, не стріляють, але сам їх вигляд грізний і, застромлені за шкіряний вибиваний пояс, вони самі собою розбуджують пошану. А втім, до часу, коли Славко їхатиме між індіян, він матиме вже справжні пістолі. Але тоді вже не буде потрібно зброї. І нині ті, що воювали, що гарцювали на буйних конях та ловили буйволів, належать до минулого цієї величезної і пишної країни. Травою заросли індіянські стежки, і засипала їх рінь, що котиться з верхів гір.

Уже не скриплять вози на великих колесах і не пасуться у степу коні. Авта бігають по дорогах, вантажні й сільськогосподарські машини гудуть і гуркочуть по широких шляхах. Понад ними гомін літаків, що летять далеко й високо понад гори, аж туди, на береги Пацифіку. І далі, і ще далі — кругом землі.

— Там, на березі Великого Океану — Пацифіку поселимось. Житимемо так довго, доки нам схочеться.

— І доки тато не викличе нас телефоном додому.

— Ну, так! Тоді вже доведеться вертатись… — Погоджуюсь.

— А що робитимемо там? — Славко забуває, що треба б вертатись.

— О, там мандруватимем і оглядатимем помаранчеві сади, будемо грітись на сонці і купатись. Плаватимемо великими кораблями й малими човнами. І ловитимемо рибу: треба ж щось їсти.

— То ми їстимемо рибу з помаранчами? — трохи дивується Славко.

— Е, ще докупимо хліба та помідорів. Та й візьмемо з хати подорожні харчі — таку суху ковбасу, твердий жовтий сир…

— Мама спече нам курку і «пай» з яблуками, — Славко нагадує собі, що добре й смачне в хаті.

— Зрештою, всюди є ресторани й крамниці з харчами. Аби тільки гроші!..

Славко задумується і мовчить хвилину. Згодом розглядає мене, і в його очах запит:

— Тітко, а ти маєш гроші? Багато грошей!

— О, до тої пори я зароблю і складу гроші. От так щодня нестиму до банку гроші й ощаджуватиму там.

— А я вкидатиму у «свинку», замість купувати морозиво.

Так ми обмірковуємо подорож. Далеку мандрівку.

— Але, чи мама пустить мене так далеко? Може я, тіточко, наперед поїду до тебе залізницею. Такою з Сейнт Томас до Дітройту.

Ах, правда, це ж давня Славкова мрія! Залізницею до Дітройту!

— До тої пори я матиму авто, а ти навчишся правити ним, і тоді обидвоє навперемінку будемо їхати. Далеко, далеко в світ.

Ідемо додому і по дорозі розглядаємо авта. Славко вже тепер розуміється на різних марках авт і на фабриках, що збудували їх. Так і додому дійшли, а авта ще не вибрали. А втім, не поспішаємо: Славкові ще не пора їхати.

Так я розказую Карусеві. Його я давно вже вибрала і з ним мандрую. Сама. Славко ж був уже в Дітройті і залізницею і автом. Але віз його батько своїм возом, бо Славко ще замолодий, щоб керувати автом.

Каштани

Ми проходжувались. Ішли вулицями, на які падали подовгуваті тіні дерев. Крізь мережу гілля пробивалось сонце та полохкими цятками стрибало по хідниках. Осінній вітер гойдав і термосив вітами дерев та гудів у їхньому верховітті. За кожним міцнішим подувом падали каштани. Вони розколювались, випадали з рудавозеленої шкаралущі і, підстрибнувши, лягали мирно й непорушно. Так вони починали нове життя, власне життя.

— Які чудові ці каштани, Славку! Бачиш того, що впав біля нас? Він цілий писаний чорними хвилястими взорами, а його яснобронзова шкірка сяє свіжістю. Аж кортить покуштувати!