— Я маю в кишені ножик. Може б ми розкроїли один каштан?
— Добре, але з цього малий пожиток.
Славко намагався ножиком розкроїти каштана. Шкірка була тверда, ковзька, і треба було працювати обережно, щоб ніж не сковзнувсь і не поранив пальців.
— Ти знаєш, найкраще води ножиком, як пилкою! Не надавлюй на нього, тільки пиляй!
І справді, таким способом Славко розрізав шкірку, і тепер уже було легко розкрити ядро. Воно було смаковито-жовтяве, похоже на міцного горіха.
— Тітко, то сметанкове морозиво!
Славко облизував губки. Полизав пальця.
— Але гірке! — закликав і скривився. — І чому воно не солодке? Можна б їсти і їсти, не треба б купувати й випрошувати в мами «дайма».
Мені нелегко було знайти відповідь. Не все в природі можна пояснити. Бо й справді: чому волоські горіхи смачні, солодкі, а каштани гіркі?
— Може тому, що в нашім підсонні замало тепла, щоб ця гіркота могла змінитись у цукор, як це діється із справжніми солодкими каштанами. Ти їв їх. Смачні, правда? А ще просто з печі, гарячі! Шкірка на них хрупка, горіх солодкий, аж в роті розпливається! В Европі люди люблять їх і вживають більше, як тут. На рогах вулиць продавці уставляють пічки з руштами, такі, як тут «ґрілс», і з щільною покришкою. На руштах печуться каштани. Їх мішають чорними загорілими руками. За малу монету накладають тобі в паперову торбинку гарячих каштанів. Кругом зима, метуть сніговії, холод пронизує. Але в тебе в кишені теплі каштани, ти лущиш їх, смакуєш і радієш, що вже зима і вже печуть каштани.
Я викликала спогад з дитинства. У моїй пам’яті виринав бойко, що на розі нашої вулиці пражив каштани. Вліті він продавав садовину.
В той час Славко різав каштана на скибки й укладав їх на «тарілках» з листя.
Ми сиділи на лавочці, і я розказувала Славкові про каштани свого дитинства.
— Як приємно їх збирати! Найбільші, найкращі, блискучі та з найкращими взорами. Повні мішечки! Але справжня радість щойно потім, удома!
— Ми справляли баль для ляльок. Ми краяли каштани на різні лади і робили з них усе, що було потрібне для найкращої гостини. Для того ми потребували ножиків, кольорових олівців, терки й алюмінійового паперу.
Ми вирізували тістечка, перекладали їх чоколядовою масою, посипали мигдалем. Аж кортіло їсти! Але то був каштан, то було гірке. З нього ми розмальовували на рожево пластинки шинки і на темніше — кружечки ковбаси. Були й макарони, і тертий швайцарський сир. Булочки, круглі й ледве припечені, були в кошичку, а поруч — на мисочці масло, його було найлегше зробити, навіть не треба було малювати, тільки вирізати рівний шматок, покласти на алюмінійовий папірчик та загорнути.
Ми накривали стіл, і в нас було повно радісного поспіху. Швидко ж прийдуть гості — сусідські діти з своїми ляльками. А тут ще стільки роботи!
Святково одягнені ляльки приходили з своїми мамами, ми вітали їх радісними вигуками й похвалами для їхніх суконок. Потім, уже за столом, ми накладали їм повні тарілки присмаків і припрошували їх так, як наші мами своїх справжніх гостей. Щоправда, ляльки не дуже прикладались до їжі, але ми все таки гостили їх. При цьому, ніби які пані, ми говорили про свою прислугу і про своїх чоловіків. Ми теж і їли, бо мама дала нам яблук, родзинків і кусок чоколяди. З цього ми приготовили смачні тістечка з булочкою, тертим хлібом і цукром. Так, то був справжній баль! І не єдиний, бо балі тривали весь час, доки падали каштани.
— У нас діти не граються так, — запевнював Славко. — Ми маємо повно іграшок, дівчата — ляльок і такого різного. Хлопці мають мотори, кораблі, поїзди, м’ячі. Але можемо гратись каштанами, тітко, добре?
— Ой! Болить! — це я. Славко кинув до мене каштана, я не зловила, і він ударив мене в ногу. — Я так не бавлюсь! Краще вже м’ячем. Але, знаєш що? Я маю думку: назбираємо каштанів і підемо з ними на війну. Бомбитимем ними й стріляти, аж кров потече.
— Кров? — Славко поглянув на мене з недовір’ям.
— Ну, може не така справжня кров. Але трупи падатимуть, аж гей!
Ми назбирали повні кишені каштанів і йшли додому.
— Було доволі ігор каштанами теж для хлопців. Мій старший брат Кость любив продавати, важити, лічити. Яка чудова гра: крамниця. Полички, кошички, коробки, повні каштанів — цілих, порізаних, помальованих. Усе це наче справжнє. За прилавком продавець. Він у синьому хвартусі, шапочка на голові, олівець за вухом. То Кость. Входимо до крамниці, кошичок на руці, лялька за руку.
— Добридень, пане Шевчук!
— О, добридень, добридень! Чим можу паням служити? О, Нюся теж з мамою? Маю для тебе табличку чоколяди, Нюсю!