Люди бувають злобні, і часто ваше нещастя чи пригода править їм за приємність чи розвагу.
Карусь стоїть перед мотелем і сумно опустив вухо людям на посміховище.
— Не журись, Карусю, — заспокоюю його, — то не така вже катастрофа — той кусок шкіри доктор пришиє, прилатає, заклеїть, і вухо буде, як нове. Якби ти бачив, як гарно шиють і латають людську шкіру! Пришивають відірване вухо, роздерту шкіру зшивають, а з плеча чи коліна зроблять тобі новісінький ніс. Дивуєшся, правда? От так, пані. Дуже гарна. Але носюра довгий і горбатий. Доки терпить — терпить! Одного дня йде до лікаря. Такі лікарі називаються хірургами. Він вирізує, відрізує, зшиває, пришиває, і пані дістає малого гарного носика. Вертається додому красунею, хоч малюй чи фотографуй!
— Що, не віриш? Думаєш, може, що ти став абстрактний, як модерне малярство: кусок бляхи повигинаної, повизублюваної, колода в одному місці вирізана, в другому груба — що, смієшся? Ну, то добре, що ти трохи потішивсь і вже не страждаєш. Ми теж так: спочатку болить, потім звикаємо.
Добрі поради
З Дітройту приїздить Нусько, і ми договорюємось. У нас бо зовсім протилежні вдачі та привички. Я люблю сонце й воду, а він — затишок у тіні дерев. Я люблю плавати й ходити, він — сидіти в холодку й відпочивати... Тож кожен з нас робить, як йому до вподоби.
— Йду купатися. Ключ від кімнати залишаю тобі, може схочеш зайти. Незабаром повернусь і разом пообідаємо.
Ось в’язка ключів: від кімнати, від Каруся і ще кілька від чогось у Дітройті. А щоб ми не в’язались, я кладу її на болотник.
Дзень! Брень! Стук!
Тиша.
— Що ж ти зробила, тітко?! — дорікає мені Нусько. — Ключі сковзнулись і полетіли в середину зударника!
Я й не думала, що все таке ковзьке та зрадливе! Що ж тепер зробимо?
Нусько стоїть навколішках біля авта й оком знавця розглядає сяюче місце, де зникла в’язка ключів.
— О! Бачу їх! Якби кусок дроту, дістану їх легко.
Знайшовся дріт, Нусько згинає його й робить дуже зручний гачок. Довбає, штурхає, крутить і вертить. Ключі дзвонять, бряжчать і ховаються ще глибше…
Пан Юрій, що досі приглядавсь і подавав дуже спасенні ради, добув руки з кишень та, зайнявши місце Нуська, став маневрувати тим самим способом і таким же приладом. Овва, велика штука добути ключі?! Таж їх видно, тільки зачепити гачок за ланцюжок..
Працює, піт ллється з чола, ключі дзенькають і не дозволяють себе зловити. Мабуть, і вони злобні, люблять гратися з людьми. Так, як от ми, в хованки чи в «лапанку».
— Які ми дурні, які дурні! — заявляє врешті пан Юрій. — Таж вистачить заїхати на узбіччя, тоді перед авта опиниться в повітрі, легко буде сягнути рукою, відлучити болотник і…
Пан Юрій їде декілька кроків і уставляє віз передом до стрімкого схилу.
— Прошу, покладіть на Р. Тоді стоятиме! — раджу.
— Ого, то недобре! Краще покласти на R, то ще ліпше!
Те, що сталось упродовж наступних двох хвилин, могло б легко появитись на екрані в авантюрному фільмі.
Пан Юрій вийшов з авта, щоб принести свої кліщі — ними він відкручуватиме болотник. Я підійшла до Карусевого зламаного вуха. Карусь рушив з місця і, не зважаючи на те, що в ньому не було водія, що його мотор не діяв і що вказівна стрілка стояла на R, рушив не назад, а наперед! З гідністю самостійного та розумного мотора він покотивсь униз по стрімкому схилі.
— Ой, пане Юрку! Ой, Карусь!
Пан Юрій оглянувся — він ще не встиг був відійти п’ять кроків — і, замість бігти до Каруся, став утікати назад. Мабуть, оця вказівна стрілка відносилася до нього, а не до авта. Карусь же, злегковаживши собі оте R, біг по схилі. Як довго бігтиме і де розіб’ється на шматки?! — майнула думка. Бігти рятувати! Але як?!
Все це майнуло в голові за уламок секунди — той, якого потребував Карусь для своєї самостійної поїздки.
Трах! Глухий удар. Карусь спинився нагло в хмарі диму.
— Горить! Горить! Рятуйте! — закричала я.
Пан Юрій, що вже вспів очуняти й зорієнтуватись у становищі, опинився навіть біля мене.
— Ні, то не дим, то пил із сміття, в яке він в’їхав з розгону. Нічого йому не буде!
І дійсно, Карусь стояв гордовито, зарившись передом у купу сміття. Сміття вивозили до великої ями внизу, біля широкої калабані з застоялою зеленою рідиною. Туди спрямував свої кроки Карусь, послушний законові гравітації, і, безумовно, був би занурився в нечистоті, якби не оці по дорозі порозкидані купи сміття. Одна купа зберегла Каруся від неславної купелі в гноївці.