Нагорі зібралось трохи публіки і перше, що вона робила, був регіт. От, мовляв, задрав хвоста Карусь пані Софії і «дав драпака» в яму! Але добре порадив Юрій, нічого казати! Варт тільки знати, що він порадить тепер, щоб добути авто з ями.
— Смійтесь, смійтесь, та не дуже! Певно, що з носом у сміттю ніхто не виглядає пишно. Але ви подумайте тільки, що могло було статись, якби Юрій, замість іти по прилад, ліг був під авто, щоб майструвати згідно з своїм пляном! Смерть неминуча!
— Або, якби в авті хтось сидів, скажім — його власниця. Людина настрашиться і напевно зробить якусь помилку. Віз перекинувся б… людину кинуло б на скло, або грудьми об колесо, або…
Видумували, обговорювали, обмірковували. На щастя, Карусь сам знав, що зробити: з’їхав гладко вниз, сам собою керуючи, сам і зупинився без жадних гальм. Лукаво поглядав на свою паню, що, позбувшись переляку, таки опинилась біля нього.
— Карусю, чортів сину! — лаялась я. — Захотілось тобі стрімкого з’їзду? Маєш щастя, що нічого тобі не сталося, а то міг би розбитись на куски. Але тепер, прошу, покажи, як виїдеш нагору!
О, справа не проста! Карусь не лише не міг показати, але й не міг рушити й колесом. Спроба завести мотор кінчалась фуркотінням, туркотінням і стогнанням. При кожній спробі з-під коліс вибухала хмара сміття і розходився сморід.
Пан Юрій, що так добре й швидко вмів радити, і тепер не вмовкав.
— Зараз принесу важеля! Підважу перед, видобудемось із сміття, а тоді тільки позадкуємо й виїдемо.
Ага, позадкуємо, ага виїдемо! Права передня частина вже в повітрі. Тепер за розпорядженням Юрія я залажу до авта і з острахом надавлюю на педалю. А що, як віз таки зовсім перекинеться? Ні, він тільки нахиляється трохи. Лише настільки, щоб косо поглянути на мене.
— Чекайте, тепер треба піднести лівий бік!
— Тільки прошу вас: так, щоб, піднісши обидва боки, ви не перекинули Каруся зовсім зі мною! Але я пораджу вам тепер: даймо тому спокій! Бачу нагорі вантажника. Попросіть, щоб Петро з’їхав ним сюди та й витягнув нас ланцюгом.
Але пан Юрій впертий і певний свого автомобільного розуму: не треба, зараз виїдемо!
Обидві передні частини в повітрі, Карусь сидить у смітті на череві. Все ж він дає себе спонукати до деякого руху, сам не падає і не перекидається, але задніми колесами закопується в схил. Провалля вузьке і не дозволяє на жадне маневрування.
— Пане Юрію, прошу вас, киньмо цю непотрібну мотанину, з неї і так нічого не вийде! Бачите, як тут вузько!
Юрій надумується. На його засмаглому лобі ряд зморщок. Тепер вони збіглися — знати, що пан думає. В той час мені прийшла до голови спасенна думка. Чи я маю з собою виказку ААА? Є! Є рятунок!
Пан Юрій скоряється, йдемо до адміністрації шукати телефону ААА. Чудово! 367–542.
— Тріпл ей? Прошу допомогти мені. Що бракує? Сиджу в ямі.
На другому кінці лінії легкий смішок:
— Сидите в ямі? — питає м’який чоловічий тенор. — А де, прошу? 4800 дорога Малтби? Як лиш приїде з терену, пішлю його туди.
Пан Юрій, підказавши мені число будинку, виконав свої завдання, йде мити руки та зникає на доріжці, що веде на пляжу. Я залишаюсь, чекаю на рятунок.
Жарка й повна пригод неділя. Всі люди поїли, відпочили й тепер подались до озера купатися. Навіть Карусь спочив м’яко на перині із сміття. Тільки мене пече сонце, млоїть голод і болить голова від соняшної жари.
Стою біля воріт, потім іду в тінь і сідаю під кущем. Але не сидиться! За кожним наближенням авта підриваюсь та вибігаю на дорогу. Ні, це автомашина, що возить яйця, ось та, що чистить канали, і ще третя, що розвозить пальне. Але стривайте: он їде! Синій великий віз з одним водієм. Дивиться просто перед себе і їде з повною швидкістю. Руками й ногами подаю знаки, виконую розпачливі рухи. Ще трохи й вибігла б та лягла б на дорозі…
Мигнув і зник за поворотом.
Пан Юрій, що вже встиг викупатись і пообідати, а тепер влаштував собі милу прогулянку, застав мене ще біля воріт і Каруся в ямі.
— Щось довго не приїздить! Але то неділя. Не турбуйтесь, ось-ось приїде!
— Та, мабуть, їхав він, але минув нас і з усією швидкістю погнався кудись…
— Може мав ще інший випадок. Або помилково поїхав на той бік озера. Відтіля його завернуть.
— Добре, алеж, як знатимуть, що тут його дожидають?
Пан Юрій задумується, і від цього його філософське чоло ще більше морщиться.