Але задумуюсь і я.
— Слухайте, яке число ви мені подали?
— 4800. Знаю дуже добре, працюю тут уже сім літ.
— Дорогий пане, знаєте що? Тут число 8400. Ось вам ворота, а на них написано великими чорними цифрами…
Пан Юрій схопився за лоб, прицмокнув, помотав головою:
— Ну, нічого, — потішав, — не турбуйтесь, ми зловимо його, як буде вертатись.
Але я не чекала вже на ці лови. Ще раз подзвонила, вибачилась, подала правильне число і просила все ж таки рятунку. Виявляється, що він уже був, звичайно, там, під спершу поданим числом, вернувся до ґаражу, пообідав і тепер поїхав кудись у терен. Як приїде, негайно вишлють.
— Дуже дякую і прошу поспішити!
Стільки я. Бож що мала робити? Моя провина!
Сонце сідало за озером, як приїхав мій рятівник. Розглянувсь і не міг зрозуміти, як я опинилась у ямі. Не зима ж і не ковзько! Я стидалась сказати правду. А що моя англійська вимова з акцентом, механік не допитувався далі. Відомо, «ґрінор» — не лиш не вміє говорити, а що вже порядно вести авто!
Витягти віз з ями — для нього мале, зовсім легке завдання: заднім ходом з’їхав по схилі, зачепив два ланцюги за гачки під задом Каруся і легко та зручно виїхав нагору. Карусь був цілий і непошкоджений, тільки з-під бороди звисала в нього в’язка сміття.
— Дуже, дуже дякую, пане! Але, прошу вас, ще одне: ключ від воза он тут!
— А він як туди попав?
— Та то, знаєте, коли я так налякалася… і мій… мій приятель намагався заднім ходом виїхати… а зад зарився в стіну… а я налякалася…
Я моталася, мені було стидно сказати правду, як ця пригода трапилась. Тим же гачком, зробленим з вішака, механік добув ключі. Не тривало воно й двох хвилин. І без відкручування чогонебудь. І без відвоження Каруся на схил та підношення переду…
Западали вечірні сутінки, як я, нарешті, заспокоїлась і пішла купатися. Вже в темноті. Карусь не робив собі нічого з цілої пригоди. Проїхавшись задом і передом, він відпочивав собі біля будинку. А втім, не сталось нічого страшного. Сміття висіло йому з пащі за весь час мого перебування над озером. Щойно коли ми, вертаючись додому, заїхали на станцію по газ, висмикнув його хлопець, що наповнив наш танк.
Кіт перейшов нам дорогу
Бралося на вечір.
Сонце лежало над озером. Від нього вибігала довга світляна смуга та лягала на водяну гладь. Легкий передвечірній вітерець ледь-ледь морщив плесо. Від цього світляна смуга морщилась і ставала похожа на велику золотисто-синю рибу, що виринула на поверхню. Її зачарував вид світу, і вона так і залишилась, осяяна бризками. Лежатиме на плесі, стане темніша, багрово-золота і врешті погасить її вечір, як сонце ляже за улоговиною.
— Їдемо, Карусю! До Дітройту кусок дороги. Я викупалась гарно, погрілася, ти відпочив, обидвоє ми задоволені й готові до дороги.
Біля авта спинилася пані Галя.
— Знаєте, маю клопіт, — каже — десь подівся мій Мацьо. Він завжди держиться авта і, коли ми купаємось, звичайно лежить під автом або і в авті.
— Ей, чи не пішов ваш Мацьо за дівчатами-кицьками? Може і його підбадьорило повітря Діброви й захотілось йому пригод?
Але Галі не було до жартів. Великий білий ангора з синіми очима був її улюбленцем. З ним вона не розставалася, з ним і їздила на Діброву. То правда, що він завжди держався авта. І, взагалі, складалося враження, що поїздка не справляє йому особливої приємности та що він відбуває її тільки заради своєї господині. Він любив домашній затишок, а тут, серед природи, до якої він, міський котик, не привик, не почував себе добре. Тепер же пора їхати додому, а Маця немає…
Галя ходила поміж авта, заглядала під них і кликала: «Мацю, Мацю!» Але його не було. Що ж робити, ми їй теж нічого не поможемо. Їдьмо, Карусю!
Я стала заводити мотор. Та він дивно заклекотів, зачхав і зараз же погас.
— Чому ж ти не їдеш, Карусю? Хочеш ночувати на Діброві?
— Тратата та, та, таттта, — відповів Карусь.
Я натиснула на акцелератор.
— Бачиш, хлопче, як тебе попросити, рушиш!
— Пх, пх, пх, пх! — заявив Карусь і рушив.
— Вааааав, вав, ваааааав! — роздалося десь близько нас. — Няяяяв! Няяяв!
— Чи, бува, ми не переїхали Галиного Маця?
Ми обидві заглядали під авто, та його там не було! Не було і в авті. Їдемо!
Няяяв, ня-яяяв, няяяв!
— Що за напасть, Карусю? Де то так нявчить якась біда?
Я погасила мотор, стала навколішки біля авта і почала під ним шукати кота. Але там його не було.
— Ваааав, вавава! — роздалось над моїм вухом.