— То мій Мацьо! — закликала Галя, що почула той нявкіт. — Не переїдьте його!
— Прошу вас, ідіть сюди й поможіть його шукати! — просила я. — Ніде його не бачу, а хай тільки доторкнусь мотора — нявчить на все горло!
Я завела мотор — і враз залунав нявкіт та ще й сичання-плювання!
— Він там! — показала пальчиком Галя.
Там? Де? Там же мотор, радіятор і всі інші складові частини Карусевого тіла.
Я підняла віко, і ми обидві з Галею скрикнули в один голос:
— Мацю! А ти що тут робиш?!
Мацьо забився поміж рурки та проводи і, тремтячи всім тілом, дивився звідти на нас своїми синіми очима. В них відбивалася величезна тривога, те що кажуть: тваринний страх.
Я стала підносити проводи, а Галя обережно добувала Маця.
— Нарешті! — зідхнула з полегшею Галя. — Алеж, Мацю, як ти туди дістався? І як ти виглядаєш! Один жах!
На перше питання відповіла я:
— Його певно хтось чи щось налякало, і він заліз туди зі страху. Тільки ж, замість до вашого авта, бідолаха віддався під Карусеву опіку.
Щождо вигляду, то Мацьо дійсно виглядав страшно! Його пишний білий кожушок був такий, як ганчірка, що нею витирають авто. Цілий він був чорно-буро-строкатий, покритий великими плямами мастила та чорним пилом з дороги.
— О, як добре, що ти знайшовся, Мацю! Настає ніч, і нам пора їхати. Думка, що без тебе — страшна! Але, як я дочищуся тебе? Як домиюся?!
Галя бідкалась. Ми обидвоє з Карусем хотіли їй подати раду, щоб викупала Маця у бензині. Карусь у цьому ділі експерт. Але ми однозгідно вирішили, що Галя вже сама знайде той чи інший спосіб, як привести Маця до його попереднього бездоганного вигляду. Наша справа — їхати.
— Може тепер уже поїдемо без пригод, — заохочувала я Каруся. — Є народне повір’я, що то злий знак, коли кіт перейде дорогу. А нам отой Мацьо таки вліз у само серце! Я не вірю у всі ці поговірки, а котів дуже люблю й поважаю.
Щасливо ми виїхали за браму, повернули направо і стали бігти по м’якій вибоїстій дорозі. Наші колеса то западалися в пісок, то вискакували на рінь, потім бігли по гладкому, аж доки знову не стали поринати й виплутуватись.
Нас минуло авто Галі й Маця. Тим самим пальчиком, що ним Галя викрила Мацьову схованку, показала вниз, наче б на моє колесо.
— Що то має значити, Карусю? — питала я свого приятеля. — Чи вона показує на тебе, чи на Маця? Взагалі, не розумію!
Нас минуло якесь біло-зелене незнайоме авто.
Крізь відчинене вікно вихиливсь хлопець і скрикнув:
— Шина спустила!
— Ов, Карусю! Чи то до нас?
Я з’їхала набік, спинила машину і стала оглядати наші колеса.
— Ой, Господи! Таж наше переднє праве колесо зовсім сіло! По вісь занурилось у пил. Ой, лишенько, що ж нам тепер робити!!!
Обидвоє ми знали: треба змінити колесо. Воно в нас у багажнику. Але, як? Ніколи я цього не робила, а тут ще й вечір западає. Обабіч дороги поля, ніде ні живої душі…
Я зажурилася.
На ясному ще небі появився серпик місяця. Глянувши на нього, я зідхнула і сказала словами пісні:
Але по небі він, мабуть, не їздить автом і не знає, що таке, коли спустить шина, його носить по небі щира любов до землі. А, любов, як відомо, не потребує шин. Хоч авто може придатись…
Коли я роздумувала над такими поважними справами, як рух космічних сил і кохання, над’їхав трактор. Ще заздалегідь я стала впоперек дороги, щоб не втік і не залишив мене самої в біді. Я махала руками й показувала пальцем так, як це робила Мацьова господиня. Той милий молодий чоловік не хотів мене переїхати. Він спинив трактора і на моє прохання взявся до відповідальної роботи: змінити колесо.
Він підняв віко багажника, добув запасне колесо і — спинився.
— Де ж ваш «джек»?
— Як то? Він же там, поруч колеса!
Я заглянула до багажника і збентежилась: не було й сліду важеля! Порожнє місце зайняли старі черевики. Їхнє призначення — ходити по лісі, коли я шукаю грибів. Алеж, де подівся важіль!? І що нам почати в щирому полі без нього?
— Немає, навіть не знаю сама, чому. Був такий гарний, новий, і я ніколи його не добувала. Де міг подітися?
Та не пора було бідкатись. Треба ж якось змінити колесо!
— Не маєте ви, часом, власного важеля? — з турботою запитала я незнайомого.
Не мав. Вантажне авто на високих здорових колесах — в ньому, мабуть, і місця немає на таку річ.
— Що ж, доведеться вам ждати, аж хтось над’їде. Тоді й попросите, щоб порятував вас. Я без важеля нічого не зроблю.