Вантажник запахкав, заторохтів і зник поволі в нічних сутінках.
Під легким нічним вітром шуміли злегка дерева. Гукнула й сова, проснувшись. Дорогою ніхто не їхав.
— Що нам робити, Карусю? — надумувалась я з журбою. — Цією малою бічною дорогою рідко їздять. Нам, мабуть, нічого іншого не залишилось, тільки чалапати далі, аж нас хтось порятує.
Я сіла за керму, завела мотор, і ми поволі-поволеньки стали чалапати. Віз кульгав та налягав на правий бік, і в мене було враження, що зараз же він перекинеться. У грудях хололо від страху.
Світло! Хтось їде!
Авто стало швидко наближуватись.
За кермою молода пані. Вихилила голову, скрикнула: «Спустила шина!» і минула нас швидко й зручно. Зрештою, хто займав би молоду жінку? Це завдання для чоловіка.
Ми чалапали далі, і я обдумувала дві справи: чому не вчать нас у школі водіїв зміняти колесо — це раз, і де подівся мій важіль — це два. Розв’язки першого питання я так і не знайшла. А щодо другого — то це довша історія, і я розкажу вам її опісля, як уже виліземо з оцієї халепи. Не пора плести баляндраси, коли душа в п’ятах!
Праворуч дороги світло. Хата!
Я спинила Каруся біля дороги, а сама подалась у хату. Там була лише жінка і хлопчик — літ, може, дванадцяти. Я розказала їм про свою біду. Жінка поглянула на мене трохи зневажливо і кликнула:
— Валте, іди зміни тій пані колесо, коли сама не може!
— Як то, той малий хлопчик? — запитала я з сумнівом.
— Овва, я не раз зміняв колесо, то не штука! — похвалився хлопчик.
— Але… але… в мене немає важеля! — я з стидом призналася.
Жінка стала розглядати мене уважно й недовірливо.
— Чого ж ви їздите без усього необхідного для авта? Мій чоловік поїхав до міста і ще не вернувся. Доведеться вам ждати, аж приїде.
— Мамо, — сказав Валт, — я скочу до пана Шміта позичити. Він якраз приїхав додому.
Хлопчик потряс моторно чуприною та й побіг кудись. Виявилося, що там позаду, серед дерев, була ще одна оселя. Туди й подався мій майстер.
Але ця справа з важелем! Мене вона більше муляла, ніж ціла моя нічна пригода. Як це сталося, що він не на місці?
Валт приніс важеля. Поставив його сторчма біля мого хворого колеса і підпомповував. Здавалось, що це така легка робота, просто гра. Спробуйте й ви!
Коли колесо вже було над землею, Валт став відкручувати шруби. Тут він немало намучився, бо вони були туго затягнені та ще й довго не рухані, вкрилися пилом, маззю, іржею — хто його знає, чим.
Ну, врешті зняв колесо, заклав запасне та прикрутив.
— Дуже тобі дякую за допомогу, Валте! А то треба б мені стояти, хто його знає, як ще довго. Ніхто не їде.
Валт обтріпував коліна з пилу, потім обтер руки в свої сині штани і, споглядаючи на мене з гідністю, сказав:
— Вам таки треба навчитися зміняти колесо! Щоб потім не бідувати в дорозі. І придбайте собі «джека»!
Не прийняв він теж грошей за порятунок. Таку допомогу джентлмен повинен подати жінці безплатно. Все ж, відходячи, сказав півголосом:
— Ех, ті жінки-водії!
Небезпечна розвага
Ми забарились до пізньої пори за містом.
Серед ночі ми бігли автострадою, коли рух став трохи ущухати. Все ж немало світел миготіло на шляху від цих авт на нашій і на інших лініях.
— Гарна річ, такі автостради! — говорила я до Каруся. — Немає світел, немає зупинок. Біда тільки, що треба їхати з розмірно великою швидкістю. Минулого тижня ми дістали квитка і то не за що інше, а за повільну їзду. Подумаєш, замість сорока п’ятьох, ми їхали сорок миль на годину, а ті панове поліцисти не мали за ким дивитись, тільки за нами. Ми дістали квитка, і я заплатила кару більшу, як за зашвидку їзду, бо аж десять долярів.
Думаю, що Карусь радів з моєї кари, бо він любить швидку їзду.
Але що це? Два авта їдуть, як скажені, та ще й змінюють постійно лінії! Може то весілля або п’яниці?
Впору ми з’їхали набік. Повз нас пролетіло скажено одно авто і ввігналось на сусідню лінію просто перед носом другого. Воно намагалось його вимкнути. Не зважаючи на авта на сусідній лінії, воно проскочило туди й, перегнавши суперника, вбігло знову на свою лінію.
— Ов, добра з того не буде для них, Карусю! Ти бачив, хто там був? У кожному по три хлопці й дві дівчини. Це вони влаштовують такі скажені перегони: одні намагаються других спинити, чи сповільнити їхню їзду, забльокувати їх дорогу. Небезпека так і чигає на них!
Ще деякий час я слідкувала за їхніми світлами, що блимали нерівно і вривались то на одну, то знову на другу лінію. Але швидко вони зникли між автами й їхніми світлами. А ми їхали наших сорок п’ять. Це ніщо для таких молодих людей. Вони сміялися б із нас.