— Та то, знаєте, з автом, як з людиною: все добре і добре, а нараз найде біда — і не оглянешся: хвороба за хворобою, а там і операція. А хто винен?
— То інша справа, — говорив пан Онуфрій, — тіло є тіло і, відомо — кволе, слабе. Але авто зі сталі.
— Така мені сталь! Ану, копніть це відірване дрантя, то побачите: зігнеться, як папір! — розумував Джері, наш молодий сусід.
— Ага, копатиму! Не моє авто! Тепер то ще висить на шматку бляхи, але, як копну й відірветься, а пані побачить…
— А ви знаєте, що? — вирішував пан Піно. — Це добре авто і зовсім не має миль. Бо тих тридцять тисяч — то ніщо. Я купив би його.
— А вам навіщо? — дивувалась пані Мері. — Маєте своїх два.
— Та то вже не два, тільки одно — оте нове. А той старий гриб перегнилий, ледве держиться купи. Хлопець конче хоче авта. А такому молодикові нового за грубі тисячі не куплю. А на цьому хай би вчився, вправляв. Розіб’є — то розіб’є, все одно старе.
Пані Люба, що прислухалась до розмови, помотала головою:
— Не продасть вона свого Каруся, скажу вам, сусіде! Вона його любить, як дитину, або як ви свого пса чи кота.
— Ні — то ні! Вживаних авт повно, і дешевші вони за домашнє устаткування, от хоч би за холодильник. А ви, все таки, спитайте!
Пані Люба й не питала, тільки переказала розмову сусідів. Вона знала, що ми обидвоє приятелі. Але думка, що Каруся хтось хотів би купити, піднесла його вартість в моїх очах. Навіть такого поламаного!
Тож поїхали ми шукати майстра, що направив би його.
— Ви знову? — здивувався Джов, що завідував фірмою «Шевролет бамп шап». — Ми ж щойно направляли її. Як воно сталося?
— Ой, не питайте, прошу! Якийсь молодик з дівчиною під боком…
— Але, знову, якби з вас добрий водій…
Його гладке, покрите потом обличчя викривила лукава усмішка.
— Направляти не беруся, бо маю правий болотник, а не маю лівого.
— Як то, не роблять двох? — я поглянула на пана Джова трохи недовірливо.
— Та робити — роблять. Треба замовити, треба чекати… тепер літо… маю багато роботи…
— Ну, то як же їздити? Волокти за собою відірване вухо? А ще й небезпечно, можна когось зачепити.
— Е, небезпеки немає! Як добре їхати, то й не зачепиш. Але дам вам адресу того «Ед бампінґ», він, може, направить. Поїдьте на схід, — Джов показує рукою в простір, — потім два бльоки на південь, один короткий бльок назад, там є аптека…
— Прошу дуже, напишіть мені адресу. З того, що кажете, я не дуже мудра.
Джовові спішно, а надворі жара. Подає мені телефонну книжку і каже шукати. Я все таки настоюю:
— Але, якби ви таки згодилися направити, то я підождала б. І, скажіть, будь ласка, скільки то коштувало б?
Джов оглядає ще раз пошкодження, рукою поскубує дрібненького вуса.
— Так сто п’ятдесят долярів, і то не знаю, чи вистане.
Мій Боже! Аж стільки!
— Та це ж можна випростувати, приварити і не треба нових частин…
— Але де там, хто б то простував! Тут треба всього нового.
Їду шукати Еда.
Бльоків два… бльок назад, бльок направо, два наліво… Об’їжджу правою стороною, як годиться — немає. З’їжджу наліво й об’їжджу лівий бльок і гляньте: де не сподівалась, там і є «Ед’с бампшап». В’їзд з рухливої Конант, другий із бічної.
— Чого? — питає гладкий міцний старший робітник. Питає по-польськи. Мабуть, по мені чи по Карусеві пізнати, що ми «з Старого Краю».
— Та, прошу, погляньте!
Розмова вже ведеться польською мовою.
— Ну, то що?
— Та прошу направити. І скільки то коштувало б?
Ед кидає оком і заявляє:
— Поперше не маю частин, подруге, не маю часу. Маю роботи на тисячу долярів.
Я прошу, і Ед вирішує:
— Приїдьте в понеділок! Подумаю — як матиму час, направлю. Дев’ятдесят долярів.
— Ой! Таж то можна випростувати той кусок відірваної бляхи!
— А вам хто це казав? Їдьте до нього, хай простує! І болотника треба нового.
Ми поїхали додому. Карусеве вухо звисало, і вигляд у нього був винуватий та сумний.
— Не журись, Карусю! — я потішала його. — В телефонній книжці вишукаю адреси ще інших майстерень, і так довго їздитимемо, доки нас не направлять. І не за такі гроші.
Отже, знов їдемо. На сидженні біля мене картонка з адресами.
Найближчий пан заявляє знову, що треба нових частин, і каже приїхати за тиждень. Сімдесят п’ять долярів.
На серці в мене полегшало. Не всюди ж здирають такі гроші, як он там! Правда, це стара частина міста, призначена на розібрання. Майстерні малі, паркувати немає де.