Їдемо й шукаємо, об’їздимо бльоки і бльоки, нарешті знаходимо майстерню, якої й не шукали. Так випадково, серед чорних старих домів на малій, але рухливій вулиці, що трохи далі кінчиться сліпо. На жовтій таблиці напис: «Майстерня для направи авт». Тому що немає де паркувати, стаю впоперек хідника, Карусь пхає носа у ворота і, щоб він не втік, кладу не лиш на P., але й на ручну гальму. Мусить бути безпечно!
Чорний міцний пан показує в усміху ряд чудових білих зубів.
— Направити можна, треба тільки дати нову частину болотника, решту випростую. Сорок п’ять долярів.
Дивиться великими сяючими очима й обдумує, коли. І знову: в понеділок. Люди кажуть, що понеділок — тяжкий день, а тут, бач, що не майстер, то хоче працювати в понеділок. Все ж виторговуємо час на завтра. Мусітиме робити вночі — заявляє. Але мені байдуже, хай робить, коли хоче, щоб лиш направив! І, гляньте, яка різниця: та це ж менше як половина ціни!
Виїхати з нашого місця не збираюсь: спереду і ззаду запарковано, вулиця вузька, бігають по ній авта, вантажники, автобуси. Прошу майстра, щоб виїхав, йому це легко. Ба, не штука, це його спеціальність.
Ще раз вертаємось додому. Тільки ж уже з полегшею.
— Але, ти бачив, Карусю, оцю майстерню, її людей та місце? Хотіла б тебе спитати, як тобі подобається? В майстерні два вози, і ніяк повернутися. Працюють два чорні чоловіки, і мова їх така, що її ми не розуміємо. Накидано там і закидано різними відламками й дрантям. А біля других воріт — тих, що ведуть на провулок, купа всякого мотлоху, що дуже нагадує кишки якоїсь великої тварини. Бруднобілі помотані кишки, брудно-жовтий жир, щось чорне й смердюче витікає з-під тої купи. Так наче б там зарізали такого великого живого воза й випустили з нього тельбухи.
Починаю жалкувати, що вирішила туди відвезти свого приятеля. Алеж, хіба, не з’їдять його! Казав, що болотник дасть новий, тобто його частину. І то добро! Наш старий, подряпаний. А бляху вони вміють так гарно випростовувати і зварювати, що й не пізнати. Та й їхатимемо.
Карусеві байдуже. Він переступає з колеса на колесо, чи теж їде всіма чотирма нараз і навіть не розглядається на боки. Якби навіть зачепив кого, йому байдуже. Від того, щоб турбуватись, є його господиня.
Родиться місто
Їдемо вулицями міста, що вросло в Дітройт. Колись на окраїнах метрополії постала оселя — купка дімків. Усі ті самі — сірі, з двома поверхами, двома ґанками. Звичайно задній ґанок мав стрімкі сходи й вибігав нагору. Люди, що жили нагорі, мали вхід ззаду, отими стрімкими бурими сходами з поруччям. Вікна малі, на них вицвілі заслони. Стіни дому оббиті зверху дощечками, в роді ґонтів. Може колись біля таких дімків були гарні городці, і їх добре доглядали. Нині на них сміття, гори відпадків, усякий мотлох.
З рослин залишились тільки стрілчасті слизи. Вони ростуть і в Україні біля хат і по смітниках, під парканами і при дорогах. Широкі, круглі листки покриті сірими волосинками. Уздовж била дзвінки квітів — білі, рожеві, червоні. Часто малюють їх, ці тугі, цупкі рослини, що мають у собі щось з хатнього затишку. Тут вони нагадують «Старий Край», у них ностальгія і далекий спогад.
Але вони перетривали десятиліття, а може й століття. Може перші емігранти посіяли їх біля своїх хат з насіння, дбайливо зав’язаного у вузлик ще вдома, а потім на Новій Землі закопаного в чужу землю. Прожили й живуть.
Он, місто вмирає. Он валяться старі дерев’яні хати. Але слизи буйно ростуть по смітниках і своїми калачиками дивляться на сірий пил вулиць. Ще й тепер. Он розібрали кілька бльоків. Між хідником і звалищами смужка землі. На ній цвітуть калачики-слизи і, хоч їх присипав пил руїни, не піддаються їй. Та не довго вже. Коли на цих місцях виросте нове місто, для них не вистане і смужки землі.
Місто родиться. Ліг повалом цілий квартал. Заїхали машини й вантажники, набрали трухлявих дощок і залишки хат та й повезли кудись. Певно спалять десь на смітниках за містом, а, може, викинуть в озеро. Ще он тут, з лівого боку убитого кварталу, докінчують розбирати старі буди. Ще посередині їздять туди й назад великі лемеші і загладжують ями та вирви. А вже там, на правому боці, родиться місто.
— Знаєш, Карусю, — кажу до свого приятеля, — станьмо тут трохи й погляньмо, як це робиться.
Тому, що ніде немає ніяких знаків і заборон, стаємо край поля і приглядаємось.
Он тут скраю екскаватори вирили велику прямокутну яму. Таку ж саму риють тепер в сусідстві, а тут, у дно ями, повбивано сталеві прути. Багато їх і густо. Робітники наливають туди цементу, вкладають сталеві траверси й штаби. Заклавши підвалини й пивниці, стануть в’язати прути й будувати поверхи.