І справді, авто рушило.
— Чого ж ви тут сидите, коли так багато знаєте про авто? — питає Хведір.
— Е, я тільки божевільний! Я не дурний! Дурні їздять по дорогах.
Зареготавсь і, наче мавпа, став спускатися з муру на подвір’я, де на нього вже чекали доглядачі».
До театру ми прийшли на другу дію. Та й то добро, коли взяти до уваги, що без газу не поїдеш ні кроку.
Назустріч ночі
Був ранок, і Карусь дрімав. Якби він був справді розумний, то міг би думати так:
— Мабуть, уже пізно. В мене в хаті доволі тепло, і крізь вікна падає ясне соняшне сяйво.
Він, може, навіть зробив би так, як роблять по світу люди, що не мають годинника: дивляться на сонце, приклавши руку до чола — так вони захищають очі — і по тому, як високо сонце стоїть, вгадують, навіть досить докладно, яка година.
— Якось, досі, моя пані не приходила. А нам уже давно час їхати до праці.
Він може, навіть, позіхнув би, протер очі кулаком, ну, і став оглядатись чи там умиватись. Але, як відомо, він був автом, і все це за нього робила або його пані або ті чоловіки, що миють авта. Йому не залишалось нічого іншого, тільки чекати.
Десь зараз після полудня появилась господиня. Крізь двері впала в ґараж широка смуга світла. В ній танцювали пилини, сполохані кроками людини. Вона обійшла авто кругом, погладила його в одному і другому місці та, нагнувшись, намагалась устромити ключа в замок. Але він якусь хвилину ковзався та не потрапляв у дірку.
— Досі це не було для мене важко. Я могла навпомацки знайти дірку, та тепер… А що буде далі? — запитала з тривогою.
Зайшла до середини та, сівши на своє звичайне місце, говорила:
— Такі великі мрії, таке коротке знайомство, а от, мабуть, кінець! Так мало ми мандрували, так мало бачили й пережили! А, які були мої сподівання, які пляни! Ще вдома ми мріяли про авто. Так часто, мандруючи пішки, ми уявляли собі, як приємно було б їхати автом, і які чудові прогулянки ми влаштовували б. От хоч би недалекі поїздки під кінець тижня десь у підльвівські села, до ставу в Янові чи в Городку. В авті було б усе. Не треба б носити тяжких наплечників, випханих купальними костюмами, ряднами, навіть рятунковим поясом. А там спиртівка, їдунки, ковбаса, овочі. І книжки: французький чи англійський самоучок. Без нього Дозьо не мандрував. Не тому, що в нас завелись французи чи англійці, а тому, що він вивчав ці мови. А «самоучками» були вони тому, що він купався, дрімав і вигрівався. Ми готовили свій похідний гуляш і мили посуд, стріляли з лука, збирали ягоди, і не було коли вчитись. Самоучок учився сам…
Ми мріяли про поїздку в гори, наші Карпати. Тоді авто спинювалось би під горою, і ми, зійшовши з верха, радісно вітали б його. Тоді так болять ноги, інколи ціле тіло! А ти собі їдеш далі, як пан. Ми бачили в уяві яр Дністра коло Заліщик і дальшу поїздку вниз до Валів Святої Трійці. Ми відкривали б історичні міста, оглянули розкопки біля Галича з рештками князівських палат. Поїхали б на прощу до Берестечка, де козацькі могили присипає пил забуття. Холм, Перемишль, Ярослав — княжі міста. Історія дрімає на їхніх вулицях, та прокидається й гомонить під кроками прохожих…
До Львова ми не мусіли б їхати. Ми жили там. Але прогулянка, хоч би на Високий Замок, вимагала окремого часу і сили в ногах. Те саме — на спортову площу «Сокола-Батька», яку врешті від нас загарбали поляки. То була нікчемність! Довгі роки наші люди збирали гроші, щоб її купити, а загарбники одним досягом руки забрали собі! Ми скреготали зубами в безсилій люті й обіцювали відплату.
— О, Карусю! Так багато було сподівань, такі чудові пляни! Війна зробила кінець їм усім! І так було мало нагоди мандрувати безжурно, як тут мандрують люди. Війни, недостатки, інфляції, боротьба за прожиток і за життя. Тепер з віддалі років оживають спогади навздогін часам, що пройшли безуспішно й не принесли сподіваного. На порожні карти наших днів падають слова поета:
Поклавши руки на керму, далі розказувала Карусеві:
— Ти знаєш, яке то було складне й важливе питання для мене — придбати тебе. Не через кошти, а через мій страх перед дорогами Нового Світу, перед їздою по них. Але мене примусила необхідність. Ти став моїм найближчим приятелем. Ти допомагав мені поборювати труднощі життя й задовольняти його щоденні вимоги. Ми не були багаті мандрівники. Ми були робітники.