Але так часто, їдучи вулицями міста, я розказувала тобі, куди поїдемо на відпустку. Ми мали спершу об’їхати весь Мічіґен, подібний до великої рукавиці, що лежить між Великими Озерами. Ми мали їхати уздовж синього озера Юрон. Ми мали мандрувати аж до протоки Мекіно — я заїхала там раз залізницею — і, переїхавши міст, їхати далі дорогами Горішнього Півострова. Нам хотілося ще раз бачити водоспади Такваменон, рідні сторони Гаявати. Нам кортіло їхати берегами Горішнього озера, поринати в лісові гущавини, де живуть олені й ведмеді. Ми мали вертатись західнім побережжям півострова, оглянути Голляндію, де навесні цвіте безліч тюльпанів, і купатись на чудових пляжах озера Мічіґен. Повз його чисті аквамаринові води ми мали їхати до Чікаґо — туди, де зустрічаються висотні будинки й просторі вулиці великого міста з величезним обширом вод озера Мічіґен. Там я жила на початках свого перебування в цій країні.
Ми мали мандрувати на Захід так, як роблять американці: з шатром і цілим вирядом для таборування. До національних парків, до гейзерів. Ми б зупинялись на постій біля підніж могутніх секвой, стрімких міцних кедрів.
Ми їхали б до річок і озер. Я ловила б риби, потрібні мені для прохарчування, а ти оглядав би нові околиці.
… ми були б незалежні — зовсім, ні від кого й ні від чого. Не так, як під час збірних прогулянок. Ми оглядали б те, що нам цікаве, а чого провідники не показують або показують тільки прихапцем з вікон автобусів чи залізничих вагонів. Ми зустріли б індіян — щоправда, не тих з пригодницьких оповідань, а теперішніх, тих, що пройшли криваву історію й доживають у заповідниках.
Які сміливі мрії, які безконечні дороги й безмежні простори! Як людина зважується мріяти про них, коли за спиною невідоме?
Поклала руки на керму, припала до них обличчям і скаржилась:
— Усьому кінець! Око в мене захворіло, і завтра його оперуватимуть. Тижні й місяці темноти: очі під пов’язкою. Але який непевний кінець: коли б хоч одно око вдалось урятувати!
— Чи розумієш мене ти, мій єдиний друже? Тільки тобі я скаржусь, бо в мене нема нікого близького й дорогого. Скільки разів я клала руки на твою керму, переді мною була мандрівка. До праці. Алеж і то добро, великий добуток моїх буднів. І оживали мрії й сподівання, що не здійсняться ніколи…
Закрила очі і поводила пальцями по кермі. Їй здавалось, що керма вогка — від Карусевих сліз, що скапували з керми й нависали на ній, мов на круглому обличчі. Такі невеличкі каплі з пластику.
Як то було
— Галло, пані Софіє! Прикро мені повідомити вас: хтось украв вашого Каруся.
Таку вістку подав мені пан Левко. У нього я залишала завжди Каруся, коли мені траплялася конечність обходитись без нього — у дорозі чи під час хвороби.
— Як сталося? Оксана поїхала ним до поблизького «супермаркету» на покупки і залишила на постій на площі. Вернувшись, уже його не застала. Все сталося впродовж якої пів години.
— Мабуть, забула, або не знала, як його замкнути. Мій замок вимагає подвійного маневру: натиснути на ґудзик і одночасно повернути ключем. Коли зробите тільки одне, дверей не замкнете.
— Я повідомив негайно поліцію та подав ваш телефон. Тому й дзвоню, бо вони певно допитуватимуть вас. Не можу вам сказати, як мені прикро!
Я заспокоювала пана Левка. Карусь — не така ласа штука, щоб його привласнив хтось собі. Певно хлопчиська взяли, щоб повозитись, а як не стане бензини, покинуть десь при дорозі. Дістанемо його швидко назад. Але, якби й не дістали, забезпечення дасть нам новий віз.
Я люблю Каруся. Але він трохи підтоптаний. Думка про новий, молодий і гордовитий віз майнула, наче мрія. Алеж Карусь! Мій Карусь…
Я лежала на шпитальному ліжку й роздумувала. Я бачила в уяві Каруся, як якісь смаркачі женуться ним поза дозволену швидкість, як завозять в якесь безлюддя, ограбовують з батерії, радіятора та інших складових частин його тіла і залишають його десь на поталу долі.
Так я й здрімалася.
Зі сну розбудила мене доглядачка.
— Пані, внизу є полісмен і хоче з вами говорити.
Була ніч, принаймні тут, у лікарні. Бо одинадцяту перед північчю ніхто не назве днем.
У дверях появився стрункий ясноокий пан в уніформі. Присівши й розпитавши про основне, хто й що я, і як авто опинилось у моїх знайомих та чи мали вони дозвіл його вживати, він розказував:
— Ми, поліційна патруля, їхали по Індустріальній Дорозі. Усе було гаразд, водії їхали добре та придержувались приписів їзди. Те саме було і з ясно-бронзовим Шеві. Проте нам упало в очі, що його вів молодий хлопець, а з ним було ще четверо таких самих. Така компанія завжди нас насторожує. Ми, як звичайно, минули їх, щоб не звертати їхньої уваги, доїхали до найближчого перехрестя, а звідти повернулись та вирішили слідкувати за ними. Але їх уже не було на широкій автостраді, мов під землю запались. Ми знали, що в часі нашого маневрування вони могли покористуватись тільки двома виїздами: на Монро або на Інкстер. Догадуючись, що вони витратили трохи часу на нараду й вирішення, що зробити, і що страх перед поліційним автом все ж заставив їх залишити автостраду, ми вибрали другий з’їзд, на Інкстер. Тверда двонапрямна дорога пробігала спершу між полями, але ми ніде не побачили авта. Швидко дорога увійшла в ліс. Ми стали стежити бачніше, розглядаючись на боки. Мій товариш добув навіть далековида й пильно спостерігав ліс. Нарешті у видолинку між кущами й деревами мигнула бронзова цятка — наче сарна. Ми здержали авто й удвох стали пробиратись в тому напрямі. Мабуть, хлопчики побачили нас завчасу, бо кинулись урозтіч. Ми зловили двох, інші втекли. Ми й не здоганяли їх, бо, як є два, то знайдеться й решта.