— Чого ж вони з’їхали в ліс? — питала я офіцера. — Чи не краще їм було доїхати якнайшвидше до якого перехрестя та добиратись до недалекого містечка?
— Може краще, а може й ні. Ми все одно були б їх зловили. А як не ми, то котрась інша стійка чи патруля — їх ми в такому випадку повідомляємо по радіо. Але там, у лісі, вони застрягли на м’якій дорозі, що розмокла ще з весни. Якраз підняли важелем віз та збирались лопатою викопати його. Роботу довершили вже ми, а ваш віз і двох пташків привезли до себе. Коли видужаєте, зголосіться по свого Шеві до нас.
— Надіюсь, що він відпочине собі за той час і нічого подібного йому у вас не трапиться, — я засміялася.
Засміявся й поліціянт та й подався до виходу.
— Дякую вам, офіцере, за провідання мене в лікарні. Щоправда, пора на відвідини трохи пізня, — ми обидвоє засміялися, — але я нудьгую і ваше цікаве оповідання розважило мене. Крім того, я подивляю вашу справність: не минуло й три години, як вони вспіли вкрасти авто, а ви вже знайшли його.
— Дякую вам, пані, і бажаю спокійної ночі. А з тими хлопчаками, чи пак з їхніми батьками, ми поговоримо собі. Вони всі хлопці ледве п’ятнадцятилітні.
— Але не карайте їх дуже! Знаєте: хлопчиків кортіло проїхатись.
Уже в дверях, показуючи два разки зубів, сказав:
— Ол райт, пані, і добраніч!
Я видужала, відібрала Каруся, але не заглянула до багажника. Таж там і так не було нічого цінного. Тільки пізніше, коли в дорозі спустила шина, я помітила, що немає важеля…
Між нами обома
Я їхала додому після довгої відсутности. Три місяці мене не було між своїми і не була з Карусем. Тож знайшлось неодне, що варт сказати.
— Три місяці. Якби ти вмів говорити, я спитала б тебе, чи ти тужив за мною. Бо я тужила за тобою. Не раз я мріяла про далекі дороги, про небачені країни, про наші спільні мандрівки. І я турбувалась тобою. Я залишила тебе у приятелів, але у них ти не мав ґаражу. Стояв ти на в’їздовій доріжці, тебе пересували й переставляли, тобою керували чужі руки, чужі ноги.
Карусь закинув задом — ми в’їздили в поперечницю.
— Задом то ти вертиш, я це знаю. Так ти схожий на пса: він вертить задом, коли відповідає господареві не дбаючи, чи розуміє, що той сказав, чи ні. Тільки на знак своєї згоди й радости.
Але я маю враження, що ти не тужив за мною. Під час моєї неприсутности ти пережив невеличку авантюрку, ти псяча шкіро! Певно, тобі приємно було побрататись з хлопчиками і разом з ними гнатися по широких дорогах.
Тобі напевно кортіло подихати свіжим весняним повітрям там далеко, за містом. Ти привик їздити автострадою, що в’ється серед піль, поміж озерами, лісами й річками. Ти любив слухати казок про Старий Край і про моє тамошнє життя. Біг собі й помуркував. Тепер, на старі літа ти нагадав собі ці поїздки та й смикнув у ліс.
Карусь щось воркотить собі під носом. Може виправдується, а, може, вибріхується.
— Кажеш, не твоя вина, що тебе вкрали? Але, чи то годиться, щоб такого великого здоровила вкрали малі хлопці — такі, що ледве від землі відросли? Чи не було б добре, якби і ти мав трохи свого власного розуму — хоч настільки, щоб не рушив з місця? Не раз узимі ти робив мені таку капость, так зовсім знечев’я. Приїхали ми раз до городника, пам’ятаєш? Він мав чудові теплиці, повні розкішних гвоздиків. Серед лютої зими вони цвіли прекрасно, і їхні пишні грядки купалися в сяйві сонця, що заливало теплиці крізь скляний дах. Ми приїхали провідати теплиці пана Перкінса, понюхати солодкого запаху і взяти з собою жмуток гвоздиків. Це все я розказала тобі в дорозі і ти добре знав, чого і пощо сюди їдемо.