Спочити? Але як? Там, на смітнику?! В найкращому випадку дати себе розшматувати, спалити й перейти всі муки виривання сталевих кусків, хромового окуття, металевих шруб і штаб. Ні, ні! Цього не буде!
Перед моїм домом з’явилася Синичка. Вона була значно менша від Каруся, блищала хромом та сяяла новим блакитним лаком. Її очі дивились кокетливо й визивно.
І тоді ми поїхали. Карусь шкутильгав за нами, гуркотів, тарахкотів, блював, попускав і мочився. З його кишки, що випадала, добувався неприємний сморід. Але Карусь дибав і котився, як міг.
То була його остання дорога.
У моїх приятелів був дімок над озером. Від нього простягалася хаща. Вона оточувала частину озера й лежала над ним тиха й незаймана. Навесні цвіли там між деревами білим квіттям кущі дерену, а восени хаща синіла й золотіла або мінилася білістю й фіолетом.
Карусь опинився на галявинці під деревами, обличчям до озера. Ми працювали біля нього: обсипали його землею. Підсипали її під колеса і працювали так довго, доки вони не зникнули під насипом. Так Карусь опинився на землі і став похожим на малий дімок. До дверей ми проклали по насипі східці.
Потім ми вийняли керму і закопали її біля дімка. Це на те, щоб нікого не скортіло забрати віз і пробувати ним їхати, а, може, ще якнебудь знущатися над ним. На місці керми появилась дошка, гарно вигладжена, широка. Над нею повисла бензинова лямпа. На поличці гарно складені олівці, пера й папір. Понад нею плоска коробка зі звірами, іграшками. Була там котяча оркестра. Великий вусатий котище держав у лапі батуту. Він був диригентом. Перед ним стояв малий жовтявий скрипаль і завзято тягнув смичком по скрипці, яку придержував білим підборіддям, його вусики химерно підкручені. Поруч невеличкий такий же жовтяво-білявий співак: у лапках зошит з нотами, рожевий ротик розкритий. Якби він був живий, напевно співав би на весь котячий голос. Посередині, трохи позаду сиділа біла прімадонна. Вона перехилила претенсійно голівку, склала лапки, прижмурила очка, і її довгі, наче у елегантної чепурухи, виплекані вії зарисовувались на білій мордочці. На шиї рожева стрічка, зав’язана в розкішну петличку. Прімадонна чекала своєї черги. Біля неї гралось маленьке сіре котеня. Воно не належало до оркестри. Але воно, як і інші звірі, прислухалось до котячого концерту. Між ними зеленяво-бурий носоріг крутив головою за найменшим подувом вітру чи струсом. Зелена черепашка вертіла тоді хвостиком, і червоний рак хитав клешнями. Тільки пишний лебідь з рожевої порцеляни плавав собі без води осторонь від інших.
Всі вони стали жити в Карусі та розвеселювали його старість.
Під кінець тижня я приїздила до свого старого приятеля. На даху я поклала скриньки з квітками і поливала їх, а вони цвіли й веселили мене та Каруся. Фіолетові повні петунії яскраво відбивали від зелені дерев, що зводилися склепінням над ними. Білі широкі труби петуній трубили радість росту й цвітіння, червоні пелярґонії горіли проти сонця, і соковиті гілки беґоній палахкотіли великими квітками. Вони всі розкішно росли й цвіли. Їх напувала вологість озера, і пестило лагідне, пересіяне крізь гілля дерев сонце.
На дошці я розкладала писальну машинку й вистукувала пальцями безконечні мелодії своїх думок. Чорні рядки вистрибували з моєї уяви й лягали на папір. Карусь любив ці мелодії.
Коли сутеніло, я засвічувала малу бензинову лямпочку. Тоді було в нашому дімку, наче десь на селі, вдома, в малій хатці під карпатським лісом. Як і там, шуміли дерева, і крізь їхнє гілля просвічував місяць. Його сяйво ломилось у плесі озера, тонісінькою смужкою відбивалось від води та добігало аж до Карусевих вікон. Але швидко й воно тонуло в озері й у нічній далині. Ми обидвоє залишались серед шуму лісу і далекого хлюпання озера.
Я розкладала собі лежанку і, погасивши світло, ще розказувала Карусеві про своє життя у країні, відкіля я прийшла, мабуть, тільки на те, щоб познайомитись із ним.
Потім я западала в сон.
Згодом зазолотіла хаща, потім облилась фіолетом осінніх айстер, і на Каруся стало падати золотобагряне листя. Була осінь. Я приносила гриби та, сидячи на порозі, чистила їх і розказувала Карусеві, які гриби в Україні і як ми вдосвіта бігали по них до лісу. Але в лісі був ще сутінок, і ми не бачили нічого. Треба було сидіти під лісом і чекати, аж зійде сонце. Тоді творилося диво: з-під моху витикалася біла цятка. За хвилину вона злегка жовкла. Це родився гриб. Він здавався маленьким. Але устроміть пальці в глибокий пухкий мох, і ви витягнете огрядного грибка, ковзького від ранішньої роси.