Данило, котрий вклався спати біля четвертої, стогнав і закладав вуха подушками. Світлана викидала з шафи чорний одяг.
— Не корчі з себе вдову, цей карнавальний костюм уже в іншої, Свєта, вгамуйся, ти виглядаєш жалюгідно і смішно! — уїдливо зауважувала мама.
Але Світлана знайшла чорну сукню, середньої довжини, складного крою, таку саму, як їхнє з Валеркою подружнє життя, і втиснулася в неї, вона не погладшала, хороші гени.
Алєся натомість була пухкою, нічого не могла вдіяти з ватними стегнами, котрі не маскували навіть широкі чорні штани та чорна розтягнута кофтина. Очі в неї були сухими, вона всім дякувала, невиразно, звично і скуто, наче приймала монетки на паперті. Світлані не вдавалося зупинити сльози, вони весь час струїлися обличчям, залишалися струмочками на пудровій поверхні лиця, розмазували макіяж, Світлана мироточила.
На поминках нічого не змогла сказати і сварила себе за це в туалеті, куди пішла умитися: чого мовчала, чого стільки плаче, невже нема чого пригадати, викрикнути навздогін? Слова бурлили глибинними водами десь усередині, але ніяк не могли пробитися або ж пробивалися сльозами і схлипами. Світлана уявила уїдливий вираз материного обличчя, вислухала кілька приспівів, іще раз умилася, вийшла в коридор курити.
— Спасибі, — почула когось тихого поряд.
Алєся.
—Чекаю на дев’ять днів.
Світлана кивнула, мовляв, буду обов’язково, але помітила, що Алєся спілкується з кимось іншим, а в її руках невідомо як опинився кульок із печивом і цукерками «Корівка». Вдовина магія.
Коли Світлана повернулася додому — прорвалися й слова. Вона бубоніла та бубоніла, жалілася, зізнавалася у коханні, розповідала про всі образи, про все те, що замовчувала, саме зараз викладала всі карти на стіл, вихлюпувалося все те, чого він не встиг почути, все те, що він не міг почути протягом їхнього спільного життя, бо Світлана ковтала слова не розжовуючи, кілька разів згадувала врятованих ними сонечок, навіщо — й сама не знала;Світлана погрожувала, Світлана молилася, Світлана розповідала про все сокровенне, про те, що зараз більше за все хочеться, щоб він прив’язав її до себе фартухом, щоб не відпускав, щоб не йшов. Легко просити того, хто пішов до іншого світу, залишитися. Важче просити того, хто здатен повернутися.
Смерть спрощує стосунки, прибирає всі страхи, приміряє, вирівнює, насправді несе любов і спокій, але забирає тих, для кого все це могло бути важливим за життя, не зараз, а за життя. І в цій несправедливості винна не вона, винний не Бог, винні тільки люди.
Алєся сказала, що поїде додому, в Білорусь, там мати, вона допоможе з дівчатками, матері — запасні якоря дорослих доньок. Тих, хто розлучився. Тих, хто овдовів. Тих, у кого просто немає іншого якоря.
—А моя матір не якір, а осиковий кілок, — промовила Світлана вголос.
Алєся здивовано пограла бровами, її личко було дитячим, круглощоким, рум’яним. Світлана відмахнулася, мовляв, не зважай, то все дурне. Алєся усміхнулася.
—Як ти? — запитала Світлана.
Алєся виглядала спокійною, на погляд Світлани, злочинно спокійною, ні, жінці не хотілося б, щоб Алєся телефонувала кілька разів на день та істерила, але це було б зрозумілішим. Однак Алєся була спокійною.
— Вчуся водити машину. Вчуся жити. Тримаюся за кермо. Тримаюся за життя. Знаєш, — Алєся торкнулася рукою Світлани, — він для мене продовжує жити, я відчуваю, що він десь поряд.
Світлана хотіла заперечити, обуритися, але раптом зрозуміла, що і для неї Валерій зараз сприймається живішим, ніж тоді, коли полишив її та Данила. Живішим і ближчим. Вона знітилася, бо розповісти це Алєсі не змогла.
—Я хочу тебе попросити. — Алєся знову переключила Світлану на себе.
—Давай.
— Ти можеш взяти до себе Мая? Він уже не скиглить, але дихає важко, гуляти не хоче, а я його забрати не можу, сама розумієш, а у притулок як здати — то він помре.
—Май, Май! — Світлана хлопнула долонею по стегну. — Май!
Сиві варґи потерлися об її коліна, так вона і пішла додому разом із Маєм та старим рибальським светром Валерки. І ввечері сама зарилася в цей светр носом, притискаючи до себе старого пса, відчуваючи провалля його ребер.
Мама зняла окуляри, зайшлася важкими охами, що, мовляв, доношувати псів за померлими колишніми чоловіками можуть тільки ідіотки. Приспів. Іще раз приспів. Ну, але якщо вже така Світлана в неї навісна, то нехай, хоч чоловіком у хаті запахне, най це і смердючий старий кобель. Кода. Приспів.
— Мам, я тебе люблю, — несподівано для самої себе прошепотіла Світлана.
— Ох, розвезло тебе у вдови, потягнуло на ніжності, а це тому, що чоловіка в тебе нема! І життя свого в тебе нема! У Валерки його зараз нема, а в тебе ніколи й не було, — продовжувала буркотіти мати, крадькома витерла сльозинку, знову начепила окуляри.
Бузок причаровував, додавав ніжних відтінків сутінкам. Молодесеньке листя київського каштана вже подорослішало і нагадувало Світлані привітну лапку чудернацького звірятка, котра наче віталася з нею, з небом, із Всесвітом.
Май підняв морду догори, потягнув носом, кілька разів вертнув куцим хвостом, він точно відчував присутність господаря, мабуть, ним було сповнене це травневе повітря. Світлана й собі вдихнула глибше і пішла далі, крокуючи спогадами у майбутнє, у сумці бренькнув телефон: «Ма, поїхав провідати тата, бережи себе».