— Тобі не вистачає на норкове манто? — питав Семиок, неохоче даючи гроші, на що Діана відповідала своїм коронним:
— А ти умів його робити?
Рік тому Діана привезла сина батькові.
— Я день і ніч на роботі! Я заробляю гроші! Він сам тиняється по хаті! Нікого не можу найняти, щоб його гляділи! Мало морили голодом тих бабок! Стоять по переходах, руки тягнуть: люди добрі, подайте, три дні не їла! А працювати в пристойний дім не йдугь! Хочуть гроші за так! Я ніколи не подаю! Треба в них і пенсії повідбирати! Одну все-таки умовила, півроку протрималась, потім каже: дитино, більше не можу, з хлопцем так важко! Якби ще дівчинка! Господи, я так хотіла дівчинку, але тут вже нічого не зміниш. Ніхто не хоче працювати, тому й бардак в країні! Якби всі працювали, як я... Ось, згідно з декларацією про доходи моя зарплатня після податків 750 гривень. Тримай 250, наступного місяця матимеш відповідно. Я дзвонитиму, як ви тут... Якщо вам дуже будуть потрібні гроші, ми це питання якось вирішимо. Але в юні роки нестатки нешкідливі.
— Послухай, Діано, в мене на днях поїздка до Делфта! Моя доповідь! Ось, читай! — Семиок схопив конверта, що лежав поряд, витяг план конференції, де була зазначена його лекція на тему Гуманізм літератури перед кінцем світу, сунув його в обличчя ексдружині.
— Я щомісяця їжджу у відрядження! Ти мене своїм дешевим гуманізмом не залякаєш! Ти його вмів робити? І потім, мені набридла твоя світлина на його столі. Хай краще дивиться на мою!
Син почав розвантажувати валізи. Витяг мамину світлину, яка зараз от стоїть біля комп’ютера.
Це було рік тому. Тоді також саме розквітло абрикосове дерево. Ексдружина на світлині млосно підвела очі, дивиться в стелю і ледь посміхається. Всі хто заходить до них, одразу звертають увагу: ой, яка жінка! Все це добре, але треба писати. Треба якось виправдовувати дипломоване буйноцвіття. Екран порожній. Не пишеться ні текст про підтримку, ні інший заповітний текст. Звичайно, скільки можна експлуатувати в художній літературі побутовий маразм сьогодення? Очевидно, література вимагає від письменника більшої відваги. Минулої осені він їхав в електричці, коли люди саме везли додому плоди своєї праці на городах. Тоді й наслухався про те, як годиться розправлятися з тими негідниками, які вночі копають чуже. А саме: їх треба прив’язувати на сонці догори ногами. Тоді Семиок подумав: а чи не спробувати самому піти копати чужу картоплю. Щоб мати вистражданий матеріал про безглузду жорстокість перехідної епохи. Звичайно, не пішов.
Задзвонив телефон. Мабуть хтось зі знайомих побачив у «Літукраїні» повідомлення про буйноцвіття, вітає його. Але дзвонить батько, який завжди скептично ставиться до його літературних успіхів.
— Ти не міг би привезти мені картоплі?
— Тобі потрібна саме картопля і саме зараз?
— Так, мені потрібна саме картопля саме зараз.
— Я завезу тобі вихідними.
— Завтра в мене будуть гості.
— Які гості?
— Якщо ти не можеш привезти мені картоплі, я піду на базар сам.
— Гаразд, я привезу тобі картоплі, але скоро має прийти син зі школи. Я не встигну повернутися до його повернення.
— Я, здається, не дуже завантажую тебе своїми проханнями. Але, повторюю, якщо тобі важко, зараз сам піду на базар.
— А твоїм гостям треба саме картоплю? Може ти їм звариш ріжки?
— Я прошу тебе, тому що в мене всю ніч боліло серце. Але ще раз повторюю, якщо тобі важко...
— Мені не важко. Зараз приїду. Чекай.
Семиок вимкнув комп’ютер, не занісши жодного рядка ні до файлу osvita, ні до файлу newtext. Вийшов до сусідки. Залишив їй ключа. Син знає: якщо вдома не відкривають, ключ у квартирі поряд. Вирушив в дорогу до батька. До метро пішов пішки. Купив хот-дог, бо вирушаючи до батька, забув поїсти. З-за хмар вийшло весняне сонце. Вітер приніс нізвідки пелюстки абрикоси. Семиок вдячний обставинам, що витягли його у весняне місто від неплідного сидіння біля комп’ютера.