— А, заходь, Михайлику, раді тебе бачити!
— Часто бачимо тата з вікна!
— Все думаємо, як він тепер сам, без мами!
— Михайле, я прочитала твоє оповідання в Антології «Нові паростки» і от що хочу сказати... Ми ще із Зоєю Павлівною про це говорили, вона не дасть збрехати...
— Так, ми тільки вчора, тільки вчора про це говорили...
— Ти пам’ятаєш, ми у шостому класі проходили елементи композиції художнього твору: зав’язка, розвиток подій, кульмінація, розв’язка? Пам’ятаєш, Михайлику? Ти б повторив це, я тут навіть тобі виписала в зошит визначення, ти не дотримуєшся цього в своїх творах.
— Ти б повторив це, щоб далі все було гаразд.
— А взагалі ми дуже раді твоїм успіхам.
— І наша сусідка Юлія Гаврилівна читала і дуже хвалила.
— Ми до неї ходимо слухати радіо, бо в нас не працює. І останню передачу про тебе слухали.
— Нам сподобалось. Але не все воно так, як ти пишеш. Ми бачили в житті й інше.
— Ти б подивився на життя по-іншому, а чого сам не знаєш, то розпитай у людей.
— Чи достатньо ти використовуєш у своїх творах стилістичних засобів — пам’ятаєш ми проходили?
— Творчість — то спілкування з Богом, Зінаїдо Павлівно. Або з дияволом. А не застосування метафор і синонімів.
— А синоніми дуже збагачують письменницьку мову, Михайлику.
— І взагалі, — несподівано рішуче випалила Зоя Павлівна, — як ти берешся писати? Ти завжди робив у диктантах стільки синтаксичних помилок!
— Ні, ні, картоплю ми брати не можемо, бачиш, як у нас тісно? А що як батько завтра не забере?
— Та чого це ти, Зою? Завтра Василь Михайлович неодмінно забере! Це ж не торба, а лише торбинка!
— Ти ж дивись, щоб батько завтра забрав картоплю! Неодмінно!
— Для нас це дуже важливо! Ми об одинадцятій виходимо з дому, їдемо до Агрипини Федорівни на Червоний Хутір! — кричать Зізі Семиоку з вікна.
По дорозі від Зізі ще раз зайшов до батька. Нема. І де його носить? І чого було морочити голову? Вдома негодований син. Уроків не робить, поки на нього не накричиш. Семиок спробував зателефонувати синові, не додзвонився. Їхав додому, думаючи про батька, і про Зізі, й про незнайомих йому людей, і складалися пристойні фрагменти текстів, але в хаосі несотвореного не було тієї блискучої спіралі сюжету, на який можна було б ті фрагменти нанизати.
— Ти б написав про нас із мамою, про нашу нелегку долю. Але куди тобі?.. Ти нас і за людей не вважаєш.
— Та вважаю я вас за людей, і дуже шаную! Але не так просто все пишеться! Потрібен сюжет! Кістяк! Інтрига!
— Ми з мамою ніколи не були інтриганами, — відповідав батько.
Повернувся додому о п’ятій. Син сидить за столом, їсть сметану ложкою з пластикової склянки.
— Дід не дзвонив?
— Дід був тут!
— Був тут?! Коли??? Питав про картоплю?
— Ніякої картоплі не питав. Питав про маму.
От батько, от старий чекіст! Тепер усе зрозуміло. Він потрапив «на гачок», проковтнув живця. Відтоді, як Діана привезла сина, батько періодично розпитував Михайла, як її знайти. Діда Семиока мордувало знайти Діану і сказати їй, хто вона така. Михайло, звичайно, не казав старому координатів ексдружини. Діана й досі прописана в цій однокімнатній квартирі, де він живе багато років. Отже, й на обліку в адресному столі вона тут, а не в розкішному помешканні, яке купила кілька років тому.
— І ти сказав батькові, де вона живе?
— Сказав. А що тут такого? Хай подивиться, як треба жити!
Так, він не попереджав сина. Йому й не могло спасти на думку, що прямолінійний дід раптом зробить такий хід конем. Кинувся дзвонити Діані. Додзвонився їй лише на мобільний. Вона дуже незадоволена, що її потурбували саме зараз. В неї ділова зустріч.
— Я дуже перепрошую, вельмишановна пані, але твою адресу дізнався мій батько. Він може наговорити тобі неприємних речей. Але знай: то не моя провокація. Я навпаки, приховував від нього твою адресу.
— Я його не боюся. В тебе ще щось?
— Коли ми розлучалися багато років тому, я сказав батькам, що в тебе... ну... хтось завівся. Я не міг артикульовано пояснити їм...
— Мені немає діла, що ти кому колись казав. В тебе все на зараз?