— В мене все, але я зарання прошу вибачення.
— Малий здоровий?
— Здоровий. І я також.
— Я дуже рада. Бережи себе. Твоє життя потрібне синові. На все добре.
— На все добре, Діано. І знай, я тебе попередив.
Батько з сином сперечалися, хто сяде писати за письмовий стіл, хто за обідній. Хоча питання, здавалося б, мало вирішуватися само собою: батькові потрібен комп’ютер, синові — поки що ні.
— Ти все одно граєшся на SUPAPLEXi, а не працюєш.
Не твоє діло! Поживеш з моє, також матимеш законне право іноді погратися.
Семиок зателефонував батькові. Ніхто не бере трубку. Все зрозуміло. Старий вирушив у дорогу, щоб сказати правду у вічі неморальній колишній невістці.
Поговоривши з онуком, Василь Семиок повернувся додому і дістав із шафи сірий костюм з орденськими планками, який одягав тільки на День Перемоги і на День Радянської Армії. Нарешті! Нарешті він зможе здійснити те, що повинен. Він готовий відповідати за те, що збирається вчинити. Буде відкритий суд, який транслюватимуть по телебаченню, замість облудної Верховної Ради. Треба щось робити! Коли паралізовані страхом і злиднями маси сплять у ярмі, треба щоб хтось встав на повний зріст і впав грудьми на амбразуру. Це зробить він, капітан у відставці Василь Семиок, учасник Великої Вітчизняної, кавалер багатьох орденів і медалей.
Старий Семиок дістав із шафи мисливську рушницю, витяг її зі шкіряного чохла. Рушниця добре змащена. Вже давно він не ходить на полювання. Але відтоді, як визрів відважний задум, почав ретельно чистити свою зброю. Треба дочекатися темряви. На телефони він не відповідає. Сьогодні він зробить усе. Він не розраховує на помилування. Смертна кара — так смертна кара. Її здається не відмінили. Він готовий відповідати за те, що здійснить сьогодні. Тільки чи покладуть його поряд із дружиною, якщо розстріляють?.. Семиоку стало боляче. Він схопився за серце і поглянув на велику світлину дружини на стіні. Дружина Василя Семиока, мати Михайла, померла два роки тому. І раніше в неї були страшні напади.
— Я тепер знаю, що відчувають люди, коли йдуть туди, — казала вона після першого.
Могла б ще жити й жити. Але зараз всі помирають. І нікому до цього нема діла. Мостять нові тротуари. Відбудовують храми, щоб було більше папертей для жебраків. Відкривають нові ресторани й дорогі крамниці. Їздять в дорогих автах. Це вони штовхнули під колеса життя його дружину. Старий Семиок вийняв коробку з набоями.
Почало сутеніти. Старий вийшов на вулицю, не одягши плаща. Йому швидко стало холодно, але він вирішив не вертатися. Не дочекавшись автобуса, пішки пішов до метро, несучи дулом вниз змащену і заряджену мисливську рушницю в шкіряному чохлі. Василь Семиок не любив красивих жінок. Вони занадто люблять себе, щоб любити ще когось. А яке душевне багатство у серці непоказної дівчини! Більше 50 років минуло відтоді, як красень-дейтенант запросив танцювати тиху непомітну дівчину, якої ніхто не запрошував до сакральних рухів під розладнаний акордеон. Прожили щасливо довге нелегке життя. Виростили двох дітей. Дочка народилася відразу по війні. Мати ніжно називала її ФРОНТОВИЧКА, бо весілля батьки відсвяткували ще на фронті. Син набагато молодший і занадто розумний. Мати і старша сестра розбалували його. Син одружився з красунею. Привів у дім таку паву, яку тримати тільки в магазині ляльок. Старий ніколи не забуде, як вона годинами чепурилася перед дзеркалом. І бігала пальцями по змащених кремами щоках, І підмальовувала очі. І мазала губи. І начісувала чубчика. І розкладала по оголених плечах пишні кучері. І бризкалася парфумами — і за вухами, і шию, і там. А він, старий пень, поки вона не підморгнула йому із дзеркала, стояв і дивився, не відводячи очей. Як у пору дуже ранньої юності дивися в щілину в перегородці між чоловічою та жіночою лазнею. Стояв і дивився, заворожений тим, що побачив там. Але тоді в нього було виправдання: неповні дев’ятнадцять років. А коли чепурилась Діана, йому було в три рази більше, а він так само дивися, а вона не крилася, і продовжувала свій п’ятигодинний туалет... поки мати смажила котлети і закидала зажарку до борщу.
Потім вони з сином пішли жити окремо, бо її мати й бабуся отримали квартиру. А потім вона розбагаті-і-іла! Старого Семиока не цікавило, звідки беруться нечисті гроші. Він знав одне: ці гроші забирають у вбогих і голодних. У тих, хто простягає руку, у тих, хто не знає, чи купить завтра хліба. У нього, учасника війни, пенсія більша, ніж у більшості його ровесників. Але він бачить, як живуть інші. Після війни таких злиднів не було, як зараз! Що робити? Як привернути увагу до вбогих і ницих? Він готовий жертвувати собою, готовий! Він не боявся смерті у двадцять, то чи боятиметься її у сімдесят п’ять? Але як вмерти так, щоб інші ожили? Одна надія на показовий суд, який транслюватимуть по телебаченню, замість Верховної Ради.