Старий Семиок завжди жалів жінок. Він знав, що жінці важче. І навіть на війні важче. Хоча й чоловіків частіше вбивали. Жінка — то остання надія людства. Коли син розлучився, він грізно запитував його, хоча й не любив Діани: чого кинув дитину? Як тепер малий ростиме без батька? Михайло відповів, що Діана почала гуляти. Тоді зрозуміло... Тоді син має рацію. Але тоді треба забирати внука! А Михайло не хотів цим займатися, казав, що це безнадійно. Старий навіть таємно від сина ходив до юриста, і той пояснив, що забрати сина у матері, яка не позбавлена материнських прав, дуже важко. Але минуло десять років, і вона сама кинула свого сина. Щоб не заважав їй робити гроші! Це вже кінець світу! Тепер старий знає, що йому робити. Так, це не вихід. Але тим, хто першим іде в бій, завжди найважче.
В метро ніхто не звертав уваги на дивний предмет у коричневому чохлі в руках у високого сивого діда в доброму сірому костюмі. Не звертали уваги на рухливе обличчя самого діда, який ледве стримував розмови із самим собою. Не звернули на нього уваги й тоді, коли він лагідно і наполегливо намагався посадити на своє місце жінку з дитям, а вона тихо зашипіла: «Та відчепись ти!» А потім гучно затягла:
— Люди добрі! Ізвініть, що я, така молода, обращаюсь до вас!..
На якій станції метро йому виходити? Звідусіль треба довго йти пішки. Гаразд, піду вгору від Хрещатика. Капітан Семиок знає той будинок, де оселилась Діана. Там колись отримав квартиру його бойовий командир полковник Сипченко. Може, це його вдову життя змусило продати квартиру в центрі, оселитись на околиці, звільнити місце для таких, як Діана.
Під’їзд, де була Діанина квартира, було замкнено. Старий Семиок чекав півгодини «у засідці», поки не підійшла жінка, яка відімкнула під’їзд.
— Ви до кого? — спитала вона, коли старий спробував увійти. — А її нема вдома. Вона вертається пізно. Та погляньте, її вікна темні!
З темного подвір’я Діаниного будинку дід вийшов на яскраво освітлену вулицю. Восьма вечора. Машинально пішов повз Телеграф до Історичного музею і назад. Що робити? Зробити ще одну спробу потрапити до під’їзду і чекати під дверима квартири? Але сусіди можуть спитати, що він робить. Стріляти в обличчя з рушниці дуже важко. Краще з револьвера. Револьвера в нього нема. Здав, коли йшов у відставку.
Знову зайшов у темне подвір’я і побачив, що вікна на другому поверсі світяться. З’явилась, красуня. Це ж другий поверх. Якби вона вийшла на балкон! Тоді він усе зробить. Як же її виманити на той балкон?
Дід знову вийшов на вулицю, дістав із внутрішньої кишені піджака папірця з Діаниними телефонами. Відшукав вуличний таксофон. Тут їх багато. Всунув картку в щілину, судомно набрав номер. Почувши жіноче АЛЛО! хрипко прокричав:
— Вийди на балкон, красуне, я хочу заспівати тобі серенаду!
І поклав трубку. Повернувся в подвір’я. На освітлений балкон вийшла жінка в білому светрі і чоловік у чорному. Вони регочуть: де серенада?
Дід почав нервово витягати рушницю з чохла. Ось тобі буде серенада. Серце калатає, як на війні. Але тоді руки не тремтіли. На балкон вийшов другий мужчина, став з другого боку жінки. Старий Семиок зробив крок уперед освітленому полю, і раптом будинок швидко відплив назад і перекинувся, а з-за спини несподівано вирвалось і стало над ним високе чорне дерево. Болю він не відчув, тільки боляче подумав: рушниця, рушниця! — стискаючи кулаки порожніх рук.
Біля нього зазвучали голоси. Чоловічих він не розрізняв, а жіночий вигукнув: «Ой, це мій колишній свекр!» Небо хитнулось, дерево над головою попливло.
— Та не несіть ви його ногами вперед! Він ще, здається, живий!..
Михайло Семиок тоскно сидів перед комп’ютером, поки син ганяв по обідньому столі маленькі автомобільчики між зошитів з хімії, фізики та рідної мови. Стаття про підтримку дитячої творчості не писалася, проте з’явилося кілька рядків у файлі newtext. Дзвонили друзі й знайомі, вітали прозаїка Семиока з буйноцвіттям, вимагали з нього пляшку.
— Скільки це тобі дали премії? — запитав син.
Семиок назвав.
— Мама стільки за день заробляє, — відповів син.
— Це вона тому так заробляє, що добре вчилася в школі. А ти з твоєю успішністю тільки і зможеш, що торгувати жвачками і не заробиш навіть того, що я.
— А ти погано вчився в школі?
— А я вчився занадто добре. Але тобі це не загрожує.
Ще один дзвоник. Це Зізі. Мабуть сусідка Юлія Гаврилівна принесла їм Літературну Україну. Ні, вони про його буйноцвіття не чули. Просто вирішили ще раз нагадати, щоб завтра неодмінно забрали картоплю. Вона їм дуже заважає.