— Так що ти, Михайлику, не забудь зателефонувати батькові!
— Батько не бере трубки, не знаю, де він, — роздратовано відповідає Семиок.
— Але ж Зінаїда Павлівна вже двічі налетіла на торбу! А падати в нашому віці так небезпечно!
— Гаразд, якщо батько до ранку не озветься, я, замість того, щоб шукати його, поїду до вас за картоплею, — Семиок кидає трубку і знову сідає до комп’ютера. Зізі передзвонюють, просять вибачення, кажуть, що все розуміють, («Ти навіть сам не уявляєш, Михайлику, як ми все розуміємо!») і кажуть, що повернуться від Агрипини Федорівни з Червоного Хутора ще до темряви, щоб він дзвонив, і забрав картоплю, коли йому буде зручно. Коли Семиок запропонував їм посмажити цю картоплю сьогодні на вечерю, Зізі відповіли, що в них вже давно нема ні сала, ні масла, ні олії, і взагалі вони ніколи не беруть чуже.
Зізі давно просилися в Семиокову прозу. Але нема сюжету, кістяка, сліпучої спіралі, яка винесла би з хаосу небуття образи Зізі. Лише складаються уривки діалогів двох різнопланових дискурсів, як зазначив би критик Кубатенко, великий фахівець, автор монографії ПАРАДИГМА ПОЛІДИСКУРСІВ, виданої в перекладі, здається, десь у Швеції.
— Що ми можемо в цьому світі? І що ми могли раніше? В нас нічого нема! Ми абсолютно безправні!
— Я слухав на конгресі в Локарно одного відомого філософа — не називаю вам його прізвища, воно вам все одно нічого не скаже. Він на десять років старший за вас, він саме говорив про деструкцію особистості під впливом зовнішніх обставин і про те, як цьому опиратися за будь-яких обставин.
— Але ж ми прожили таке страшне життя! Ми все знали — і голодомор, і окупацію, і сталінізм!
— А він три роки був у таборі! У концентраційному, не в піонерському. Ви цього не знали. Ви не спали на нарах, вас ніхто не ґвалтував. У прямому значенні цього слова.
— Так, але і ми багато перестраждали, і без, як ти кажеш, отого самого. Нас теж можна зрозуміти! Твій філософ після таборів жив не так, як ми із року в рік!
— А, може, ви недостатньо мужні в життєвій боротьбі? Вам це ніколи не спадало на думку? Подивіться, як ви міркуєте: в усьому винний хтось, тільки не ви: Сталін, голодомор! Та люди в сталінських таборах писали книги, яких ви й прочитати нездатні! А, може, просто ваші особистості схильні до деструкції?
В маленькій тісній кімнатці над чашечками чаю і розетками з домашнім повидлом запанувала сумна тиша. Тихо схилилися сиві голови.
— Чого ви мовчите? Чого не кажете мені: хто ти такий, щоб нас судити?
— А й правда, — відразу учепилася за підказку одна зі старих учительок, — а якби ти прожив наше життя, чи не мав би в нашому віці такої ж, як її... деструкції...
Ні, це примітивний діалог. Семиок без жалю стер його з екрану, і файл newtext знову став порожнім. Так писати не можна. Коли сідаєш писати — скоро слово «писати» замінять іншим — набирати? заносити? — треба знати, чим почнеш і чим завершиш. Останнє речення має бути визначеним ще до першого... Господи, де той батько? Поперся до Діани, старий шукач правди!
Син зголоднів, пішов тягати з холодильника ковбасу і сир. Як правило, Михайло відганяє його від холодильника, починає готувати якусь вечерю. Але зараз він неспроможний щось смажити чи варити. Встає від письмового столу тільки до телефону, щоб відповісти на привітання з буйноцвіттям і щоб у черговий раз набрати батьків телефон і почути, що ніхто не бере трубку.
І знову лунає дзвоник. Ці привітання вже набридли! Скоро він перестане відповідати чемно. Хто цього разу?
— Мамо, привіт! Тата покликати? Зараз!
— Що, старий, у тебе? Я, так і думав. А що я говорив?
— Ти слухай мене, — перебила його Діана, — якийсь дурень зателефонував, що хоче заспівати мені серенаду. Я вийшла на балкон, а він лежить непритомний у подвір’ї. Добре, що до мене зайшли друзі на чашку чаю. Вони занесли його, ось він лежить у вітальні на дивані. Я викликала швидку, але знаєш як вони їдуть? Я можу викликати платну, вона приїде швидше. Але ти спочатку зайди. Він по-моєму щось хоче тобі сказати...
До Діаниного будинку недалеко, але нічим не під’їдеш. А дістатися туди треба якомога швидше. Семиок зупинив машину. Рушили в темряві під пісню «За нами Россия, Москва и Арбат». Чому власники авто мають такі подібні смаки щодо своїх фонотек?
— Дорога перекрита, їдемо в обхід?
— Їдемо!
Дорогу перекрито, бо знову мостять нові тротуари, які так дратують батька. Відтоді, як мама померла, а малий переїхав до Михайла, дід кілька разів пропонував оселитися втрьох. А Михайло відразу міняв тему розмови. Ексдружина Діана розповідала, як вони жили втрьох в однокімнатній квартирі — вона, її мати, її бабуся. Три баби.