— Давай я тебе відвезу додому.
Знову вечірні вулиці пливли і блимали своїми вітринами й ліхтарями.
— Спасибі тобі, Діано.
— Нема за що, Мишо.
Початок одинадцятої. Як швидко все сталося! Скільки всього відбулося між солодкою чаркою КУАНТРО вранці і гіркою ввечері. Син грається на комп’ютері. Дзвонять Зізі:
— Ми запхали картоплю під табуретку! Тепер вона нікому не заважає! Так що прийдеш, коли зможеш! Ти нас чуєш, Михайлику?
1998
Кат
Тієї ночі сержант Іван Івак, як завжди, все виконав згідно з інструкцією. І та ніч не обіцяла бодай чимось відрізнятися від попередніх його нічних чергувань у кімнаті мінус тридцять один. Але тої ночі, вірніше, того дня йому не пощастило виспатися перед нічною зміною, бо на подвір’ї перед їхнім гуртожитком якась жінка істерично кричала, і змусити її замовкнути ніхто не міг. Люба завжди дбала, щоб він поспав, перш ніж іти на працю на ніч. Вона декілька разів виходила на подвір’я і разом з іншими намагалася приборкати крикуху, але жінка все одно волала, як навіжена, а може, вона й була навіженою. Втім, це не суттєво, а суттєво те, що Іван не виспався. Не було звичної бадьорості та хвацького бажання звітувати: все йде згідно з інструкцією! Служу Країні Рад!
І чомусь саме тої ночі він подумав: а чого це роблять уночі? Приміщення в підвалі, ліфт везе вниз на поверх мінус три. Тут байдуже, чи день, чи ніч нагорі. Та й ті люди, кого приводили сюди, якщо їх, звичайно, можна називати людьми, також перед тим кілька місяців перебували у підвалах і не знали, чи день, чи ніч нагорі, чи зима, чи літо. Більшість із тих людей забували все. Забували, що вони люди, забували своє людське ім’я. Нагадував їм про це його напарник Сергій Харч. Він приводив їх сюди, до цієї кімнати. Конвой лишався за дверима. А Сергій заводив засудженого до кімнати мінус тридцять один і вів його до дерев’яної конструкції, яка іменувалася п’єдесталом. Сходинка ліворуч, сходинка праворуч, то ж до центрального підвищення треба було зробити два кроки. Через пару десятків років, коли телебачення Країни Рад постійно транслюватиме міжнародні спортивні змагання, щоразу, коли він бачитиме п’єдестал пошани для спортсменів: перше місце посередині, друге й третє по боках, він щоразу згадуватиме той п’єдестал.
Сергій разом зі смертником піднімався на ліву сходинку, потім підштовхував його далі вгору, щоб той зійшов на осередкову. Поряд із головою засудженого гойдався зашморг, а Сергій Харч збігав униз, брав з полиці папку з гербом Країни Рад і гучно зачитував вирок:
— Іменем Країни Рад… — далі звучали ім’я та прізвище засудженого, а далі йшли вже кілька десятків разів чуті кілька десятків слів, які Іван Івак знав напам’ять, і які зводилися до суті: — засуджується до вищої міри покарання!
Поки Сергій Харч бадьоро торохтів текст вироку, Іван Івак одягав на голову засудженого чохол, потім зашморг, зістрибував із підніжжя й виштовхував його з-під ніг. А Харч вмикав гучномовець, з якого починала литися революційна пісня «Смєло, таваріщі, в ногу, духом окрєпнєм в борьбє».
Пісня заглушала хрипіння повішеного, який швидко заспокоювався у зашморгу і починав розгойдуватися, як тяжок на мотузці. Івак знав: справу доведено до кінця, якщо те, що було нап’ялося у тюремних штанях, здулося. Так їх проінструктував лікар Майович. Інакше він і не звертав би уваги, а так щоразу відзначав: таке жалюгідне, таке перелякане, а в штанях, як на гарячих танцях із гарячою дівкою.
Лікар Майович пояснив, що в повішеного напинається завжди. Навіть якщо вішають старого діда. Це смертник кохається з Її Величністю Смертю. Але взяти Смерть ні в кого виходить. Це та жінка, яка не віддається, а бере.
Поряд із шибеницею стояв гріб. Коли вони із Сергієм Харчем зустрінуться на вулиці вже після розвалу Країни Рад і підуть посидіти в брудному генделику серед таких самих уламків минулого в людській подобі, як і вони, Сергій, хильнувши пива, скаже:
— Які гроби виділяла Країна Рад для наших жмурів! А вони ж були вороги!
— Тепер кажуть, що вони були не вороги, а навпаки, дуже добрі люди, — відповість Івак.
— Це ще давно почали казати. Але яка різниця? Тоді вони були вороги, а в яких домовинах виносили їх із кімнати мінус тридцять один? А тепер що? Шваґра в целофановому пакеті ховали, соромно згадати, — нарікав Сергій на злидні, які настали після того, як Країна Рад припинила своє існування.
Та розмова відбудеться за півсторіччя. А тоді вони разом із Харчем знову підсували п’єдестал до шибениці, виймали тіло із зашморгу й відносили його у труну, не знімаючи чохла з голови. Конвой забирав труну. А потім приходили загадкові прибиральниці, яких вони ніколи не бачили, і драїли кімнату мінус тридцять один, поки вони з Сергієм Харчем пили чай у підсобці мінус тридцять один біс. Іноді Харч підходив до шафи з інвентарним номером (-31-біс), діставав звідтіля пляшку коньяку. Вони із Харчем пили за упокій душі того, кому щойно заподіяли смерть, хоч обоє й не вірили у безсмертну душу.