— Ні в якому разі не знімай чохлів зі своїх жмурів, — сказав Івакові один товариш, який також виходив на нічні чергування в кімнаті мінус тридцять один, — бо як один раз побачиш, то далі працювати вже не зможеш!
І, хоча лікар Майович, який був свідком тої розмови, відразу заперечив, що справжній герой має спокійно дивитися смерті в обличчя, а вони, лицарі незримого фронту, покликані бути справжніми героями, слова того товариша запали Іванові в душу глибше, ніж слова лікаря Майовича про героїзм. Глибше, ніж усе, чуте на політінформаціях, які регулярно проводилися для них, хто служили у спецроті особливого призначення в ті нелегкі роки, коли Країна Рад особливо пильно полювала на своїх ворогів.
Тої ночі Іван Івак згідно з інструкцією ретельно перевірив усе в кімнаті мінус тридцять один. Чи на місці п’єдестал і труна. Чи добре ковзає мотузка в зашморгу…
— Зашморг милив! — кричатиме йому за чверть століття його син Валерій, який умітиме отримувати все, що заманеться, від батька, дорікаючи того його минулим лицаря незримого фронту.
Сержант Івак не милив зашморга, бо не відповідав за стан інвентарю для виконання вироку. Про це дбали інші служби. Він тільки перевіряв справність і наявність згідно зі списком. Ось ще треба перевірити, чи лежить у червоній папці з гербом папір із вироком на письмовому столі в кутку кімнати. Все на місці. Ім’я в тексті вироку несподівано збурило в єстві охайного байдужого виконавця вир почуттів. Габріель Деус, він прочитав прізвище смертника, а, вірніше, як йому здалося, смертниці.
Знову баба, подумав він, бо колись дивився трофейний фільм, де Габріель звали дівчину, і йому стало неприємно. Не тому неприємно, що вішати жінок страшніше, ніж чоловіків, — зрештою, вони вішають ворогів за вироком Країни Рад, і якщо ворог — жінка, то їй дорога туди ж, куди й чоловікам. У Країні Рад жінки й чоловіки рівні перед законом. Габріель Деус! За одне таке ім’я таку варто вішати! Іноземна шпигунка! Тільки якої розвідки? Невже французької? От кляті французи! Засилають шпигунів до Країни Рад! А були на війні союзниками!
Івакові стало неприємно, що доведеться вішати жінку, бо згадалося те, чого він за порадою лікаря Майовича не згадував і гадав, що забув. А тепер згадав. Жінки до кімнати мінус тридцять один потрапляли рідко, але, коли потрапляли, з ними було втричі більше проблем, аніж із чоловіками. Кілька місяців тому тут була жінка. Її крики лунали в коридорі, і ні конвой, ні енергійний Сергій Харч не могли змусити її замовкнути. Вона упиралась, вона зривала тюремний одяг зі свого брудного тіла і кричала, кричала… Вона випручувалася з рук конвою, який був радий увіпхати її до кімнати мінус тридцять один, щоби з нею мучилися інші. І вони з Харчем чи не півгодини ловили злочинну особу, яка ганяла по кімнаті мінус тридцять один, як шалена дика білка, яку колись іще підлітком Іван невідомо як упіймав у приміському гаю та невідомо навіщо приніс до хати на слобідці, де жив із батьками.
Сергій Харч нічого вдіяти не міг, лише кричав жінці, що вб’є її, зовсім недоречно, до речі… І тоді Іван Івак виявив ініціативу, упіймав смертницю, схопив її на руки, поніс до зашморгу, хутко увіпхав її туди, примудрившись однією рукою натягти на неї чохол. Жінка вмить замовкла і стала гирею на мотузці, принісши в камеру якесь невимовне відчуття полегшення. І тоді Харч розгублено сказав, що не читав вироку. Це неподобство! Все треба робити за інструкцією! А раптом перевірка!
І от знову жінка. І саме в той день, коли він не виспався. А чи не тому він не зміг виспатися, що жінка на коридорі в гуртожитку кричала саме так, як та нещасна, яку вони ледве приборкали тоді. Загалом Іван Івак має солдатську звичку засинати й міцно спати за будь-яких обставин. Подушку на голову і спати, хоч стріляйте з гармат. А сьогодні вдень заснути так і не зміг. Бо кричала ТА жінка, якій уже давно варто було би замовкнути.
Невиспаний, він чомусь більше помічав такого, на що в звичайному стані не звертав уваги. Перевіривши, щоби гріб біля п’єдесталу стояв так, аби страченого було недовго нести, Іван помітив відбитий кут у головах труни. І яка вже тут різниця, але саме так було відбито кут минулого разу під час виконання вироку в його попереднє чергування. Та й позаминулого разу, здається, був той самий пощерблений кут. По кількох роках він збагне, що на всіх смертників, очевидно, був один гріб, у якому їх виносили з кімнати мінус тридцять один, а далі їхні тіла утилізовували вже без домовини, а гріб із пощербленим кутом повертали на його місце.