— Ось бачите, я позбавляю вас багатьох проблем. Я обираю перший пункт. Я не куритиму цигарок без фільтра чи навіть із фільтром, не писатиму листів і не питиму чаю. Ви можете випити мої останні сто грамів. Але я вимагаю права на останню молитву, — людина на ймення Габріель Деус посміхнулася й підморгнула своїм катам.
Вона посміхнулася, цього разу без іронії, а трохи розгублено. Я дивився на неї й нічого не думав. Як нічого не думаєш, коли читаєш справді цікаву книгу або дивишся кінофільм чи спектакль, який справді захопив тебе. Це потім я думав, чого ми з Харчем не схопили її й не потягли на п’єдестал без останнього бажання. Нас було двоє здорових бугаїв на одну виснажену в’язницею людину, не має значення, чоловіка чи жінку. Чим та людина паралізувала нас, воїнів незримого фронту? Певне, тим, що діяла згідно з інструкцією. Тим, що знала правила нашої та своєї поведінки краще за нас.
Людина на ймення Габріель Деус стала на коліна спиною до виконавців, але шибениця була перед її обличчям. Вона зберігала мовчання деякий час, певне, менше хвилини, але цей відтинок часу видався виконавцям вироку дуже тривалим і тяжко нестерпним. І коли Харч зробив ледь помітний рух до неї, а Івак зробив так само ледь помітний рух, щоби стримати бойового товариша, зрештою, в людини є п’ять хвилин! І тоді та людина проспівала чи співучо проговорила декілька фраз якоюсь незрозумілою мовою, стоячи на колінах, піднявши руки вгору.
Я й досі не знаю, молитва якої релігії то була. На християнський гімн то було ніяк не схоже, але я міг багато чого не вловити. Я був тоді геть неосвіченим у царині релігієзнавства, та й зараз знаю небагато. Чи була то мусульманська молитва? Юдейська? Буддистська? Якогось поганського чи неопоганського культу? Можу сказати одне: враження було неймовірне. Дорого я заплатив би, все, що в мене є, віддав би, аби почути той спів іще раз. Але не знаю орієнтирів, як шукати, бодай приблизно, що то за гімн, і що за слова, і якою мовою.
— Я готовий, хлопці, — сказав Деус, опустивши руки, але не підводячись із колін. Івак і Харч підійшли до засудженого, взяли під руки й повели до п’єдесталу, над яким звисав зашморг. Вони вели його вдвох, сценарій порушився, десятки разів виконане дійство розігрувалося зовсім не так, як завжди.
— А вирок? — спитав засуджений, — чому ніхто не читає вирок?
Харч читав знайомі слова без того зухвалого молодецького запалу, з яким викрикував їх завжди, а затинаючись і навіть збиваючись. Коли він дійшов до імені людини, яка стояла перед ним, то знову затнувся, і проговорив: Гавріелю Де Вус, і людина, якій дуже недовго лишалося носити своє ім’я, гучно гмикнула у відповідь на те, як його вимовив один із виконавців.
Аж ось вирок прочитано. Івак повів жертву до шибениці. Опору не було. Вони разом зійшли на п’єдестал. Івак вийняв чохол, який завбачливо лежав у зашморгу, став одягати його на голову «Гавріелі Де Вус».
— Молодий чоловіче, не треба! Це для тих, хто боїться дивитися в очі смерті. Я не боюся.
Але Івак не послухався і зробив ще одну спробу одягти чохол.
— Згідно з інструкцією це засуджений вирішує, чи одягати йому чохол, а не виконавець.
Деус різко відсторонився, і чохол упав на підлогу. Івак тремтячими руками став одягати зашморг на голову з пишною чуприною, не закриту чохлом.
— Ось так! Справжній воїн не повинен боятися ні синього обличчя повішеного ворога, ні його обісраних штанів!
Івак не зістрибнув з п’єдесталу, як завжди, а зайшов, спіткнувшись незрозуміло об що. І штовхнув ногою дерев’яну конструкцію. А Харч навіть забув врубити «Смєло, таваріщі, в ногу».
Івак відступив на крок і затулив обличчя руками, чого ніколи не робив раніше. Але тут же здригнувся й забрав руки, бо замість хрипу почувся звук падіння. Мотузка, яка кріпилася до стелі, вирвалася разом із гаком. Харч перелякано відчинив двері й гукнув конвою:
— Хлопці, сюди!
— Щось ви музичку цього разу не крутили, — сказав хлопець з конвою, вбігаючи до кімнати мінус тридцять один, а за ним іще один.
Чортики в очах людини на підлозі були такі ж насмішкуваті, як і до падіння. Хоча, схоже, забиття було сильне. Проте вішати ще раз не було на чому: гак, до якого кріпилася мотузка, вирвався зі стелі разом зі шматком арматури.
Почалася біганина. Засвистіли сирени. Людину на ймення Габріель Деус винесли з кімнати мінус тридцять один не в труні, а на ношах, і не ногами вперед, а головою.
Куди понесли ту людину, немає значення, чоловіка чи жінку? Я й досі думаю про це. Все своє довге життя думаю, куди понесли Габріеля Деуса чи Габріель Деус, і чи та людина жива, і взагалі, яка її доля — як складалось її життя, що привело її до кімнати мінус тридцять один? І як склалося воно після того, як вона вийшла з тої кімнати живою? Завжди, тільки-но видавалася якась можливість, я намагався з’ясувати, що то була за людина, але не з’ясував нічого.