А тоді всі зникли, як зникав конвой із труною. Труна лишилася в кімнаті мінус тридцять один, а Івак із Харчем, як завжди, пішли пити чай до кімнати мінус тридцять один біс. Але чаю не хотілося, хоча були готові гарячий чайник і фаянсовий чайничок із заваркою. Ось для кого, як виявляється, готували той чай незримі жінки, які далі йшли прибирати у кімнаті, де відбувалася страта.
— Якої статі та Габріель? — спитав Івак.
— Не уявляю. Вона чи він упав ще до того, як щось могло збільшитись у штанях, якщо це мужик, звичайно. Та хоч би хто був, але лишився живий і може свідчити, що ми не дотримувалися інструкції…
— Інструкції?
— Не пропонували нашим клієнтам сто грамів для хоробрості, — чорно пожартував Харч.
— Які сто грамів для хоробрості? Ти забув, які вони всі були? Їх уже приводили мертвими. Їм не треба було ні чаю, ні горілки, ні цигарки…
— Ні молитви, — закінчив Харч.
— А я випив би зараз. І не чаю.
— Так, звичайно, я теж. Що тобі? Горілка, коньяк, а ще для тих шпигунів, для їхнього останнього бажання є навіть віскі, — Харч широко відчинив перед Іваком дверцята шафи, де стояли пляшки з алкогольними напоями. — Це все для них, ворогів проклятих! Послухай, ми все це маємо зараз забрати з собою, щоб не лишалося доказів, ніби ми не задовольняли останнього бажання ворогів Країни Рад. Я, чесно кажучи, вже кілька пляшок звідти забрав. Треба забрати це, хай лишиться лише цей недопитий коньяк. Віскі я заберу собі. А ти бери вино. Розіп’єш з Любою. Це виділялося для жінок, якщо якась забажає тяпнути перед… — Харч зробив зрозумілий жест, клацнув язиком і простяг йому пляшку вина «Кінзмараулі». — І це також тримай, — Харч простяг Івакові кілька пачок папірос і цигарок «Герцеговина Флор».
— Я не курю, Сергію.
— Я теж. Але наші жмури мали би викурити цей тютюн, перш ніж стати жмурами.
— Налий ще того коньяку.
У гранчаках забулькала золотиста рідина. Виконавці вироку підвелися, і Харч не сказав звичне «За упокій», тільки зітхнув.
Вони мовчки випили. Тільки по кількох десятках років Іван Івак оцінив, який добрий то був коньяк, коли знову випив його і згадав той смак. А тоді просто хотілося випити, щоб зашуміло в голові.
— Що ж він зробив такого, той Габріель?
— Не знаю, — знизав плечима Харч, — отруїв молоко в дитячому садку! Двадцять вісім дітей померло на місці, а ще тридцять сім надвечір у лікарні!
Що було потім? Потім Іван Івак боявся, що його допитуватимуть про поведінку смертника, якому вони з Харчем так і не заподіяли смерті. Вони навіть домовилися, що говорити на допиті, аби говорити обом одне й те саме. Але їх нікуди не викликали. Щоправда, їм більше не ставили нічних чергувань, перевели на інші завдання.
А потім, хоча було літо, Іван Івак захворів на грип, і йому виписали листок непрацездатності. У нього була висока температура, і він марив, і Люба була нажахана, і боялася його маячні. Але це скінчилося, він одужав. А потім їм із Любою виділили путівку до Криму в санаторій над морем. І Люба ходила в барвистих крепдешинових сукнях, і радісно сміялася, і питала, чому він такий набурмосений, і він поступово ставав таким, яким був до того. Принаймні зовні. Він із усіх сил намагався заспокоїтися, блукаючи між кипарисів та білих колон колишнього панського палацу, який зараз віддали слугам народу, аби вони добре відпочивали після своєї нелегкої праці. Але в тому санаторії над сліпучо-синім морем, яке чомусь називалося Чорним, виникла жінка на ім’я Мікаела, з якою потоваришувала Люба.
— Чому у вас таке дивне ім’я? — спитав Іван.
— Я вірменка, — гордо відповіла Мікаела.
Отже, ніяка вона не шпигунка. А з братнього вірменського народу з Країни Рад.
— А є у вас ім’я Габріель?
— А чому ви питаєте? — спитала Мікаела, і на Івана знову нізвідки накотилися хвиля холодного жаху, така незрозуміла тут, під палючим кримським сонцем.
— Був один знайомий.
— Був чи є? А де ви з ним познайомилися?
Іван Івак щось промукав у відповідь на запитання Мікаели Гібарян.
— Ваш Габріель зовсім не обов’язково вірменин. А як його прізвище?
То ж далі моє життя, яке судилося мені достатньо довгим, проходило під знаком Габріеля Деуса. Я все ж таки гадаю, що то був чоловік. Якби то була жінка, у вироку стояло б ім’я Габріела. Чи він був вірменин? Молитва, яку він тоді проспівав, цілком могла бути вірменською мовою.