Так, то був чоловік. Принаймні, я всі ці роки звертаюся до нього як до чоловіка. Як до того, хто був моїм другом, якого я дуже підвів, і який дивним чином вибачив мене ще до того, як я дійшов до того, щоби просити прощення…
Після відпустки вони з Любою повернулися до гуртожитку, а незабаром їм запропонували кімнату в новому будинку. Люба була розчарована: їм обіцяли окрему квартиру. Тоді можна було би подбати про дитину. Про цього самого сина Валерія, який дорікатиме батька його темним минулим.
— Скількох відпровадив на той світ, а Країна Рад дає лише кімнату! — жартував за кадром Габріель Деус.
Треба було терміново давати відповідь, чи переїздять вони до кімнати, чи лишатимуться в гуртожитку. І він думав…
Після зустрічі з Габріелем Деусом я весь час «думав», чого раніше не робив. Вживаючи слово «думав», я маю на увазі «оцінював події власного життя», те, що раніше мене непокоїло мало. І чого їх було оцінювати? Я все робив згідно з інструкціями Країни Рад. Як я довідався згодом, до кімнати мінус тридцять один потрапляли й такі, хто робив усе згідно з найсуворішими інструкціями, не відступаючи від них ні на міліметр. А от мій напарник Сергій Харч умів відступати від інструкцій саме так, як диктували правила виживання. І він вижив, і навіть позитивно оцінював свою діяльність під час роботи в органах. Не знаю, чи він спасся, але врятувався напевне. А що врятувало мене? Я вважаю, що мене врятував Габріель Деус. Але чи спас він мене?
Отже, міркуючи над тим, чи переселятися нам із Любою до кімнати, а заодно, чи заводити дитину, я думав про те, що не хотів одружуватися два роки тому. Хоча Люба була дуже гарною, а я завжди поспішав поголитися, щоб якомога швидше подалі відсунути дзеркало, але заміж хотіла вона. А я спокусився на те, що одруженим у нашому гуртожитку давали окрему кімнату. В робітничих гуртожитках і такого привілею не було, там одружені тулилися по кілька родин в одній кімнаті. Був сенс працювати в органах. Але і в нашому гуртожитку жоден самотній порубок не мав такої розкоші, як окрема кімната на одного. Нежонаті хлопці мешкали мінімум по троє. Гуртом. На те й гуртожиток.
Вони з Любою вирішили не відмовлятися від житла, яке їм запропонували, й перебралися до кімнати чотирнадцять квадратних метрів у трикімнатній квартирі у великому сірому будинку в центрі міста. І на деякий час опинилися в умовах, гірших ніж у гуртожитку. Там на довжелезний коридор з багатьма кімнатами було дві кухні та одні вигоди. Тут на три родини була одна кухня, великі ванна й туалет. І кімнату шістнадцять метрів поряд з кухнею займало подружжя старших людей. Ірина Василівна скоро овдовіла і лишилася сама. Але кімнату дев’ятнадцять квадратних метрів з балконом займав лейтенант Кулевич, який був вартий всіх гуртожитських незручностей разом узятих.
Кулевич також працював в органах. І він знімав напругу після тяжкого робочого дня так інтенсивно, що іноді забував, де кухня, де ванна, де туалет. Добре, якщо Кулевич робив поряд з унітазом лише малі справи. До того ж у Кулевича досить часто бували гості, яких він приймав на спільній кухні, де ставало і шумно, і прокурено, і взагалі нестерпно. Іноді він замикався у ванні з котроюсь із своїх знайомих жінок, які забігали до нього на чашку чаю. А Івакам треба було купати свого маленького сина. Або випрати білизну. Або помитися, зрештою.
То був найгірший час. Хоча я вже тоді нікого не вішав. Поки вішав, я нікого не боявся. А потім став боятися. І то було направду страшно. І саме тоді, коли нашим комунальним сусідом був той нестерпний Кулевич, я став писати. Не знаю, що я дав літературі. Але мені література дала багато. В усіх сенсах. Але спершу вона мені повернула психічне здоров’я. А значить, врятувала життя. Наших людей, які зривалися, від психічних хвороб не лікували. Для них була кімната мінус тридцять один.
Він працював в архіві, де сидів зранку до вечора і мав певну кількість вільного часу на роботі. Тоді він і почав писати. Але не все було так просто. Перш ніж він почав писати, він утратив сон. А стійке розладнання сну — то вже пряма дорога в державу божевілля. Він кепсько спав багато ночей, а потім нудив білим світом на роботі. Він став усього боятися. А коли ходив на нічні зміни, був таким безстрашним! А потім став поширювати навколо себе такі ж хвилі липкого жаху, як і ті, кого водили їхніми підвалами під конвоєм.
Іноді йому хотілося, щоб його швидше забрали, засудили, винесли вирок і відпровадили до кімнати в підвалі, де вже, мабуть, давно полагодили кріплення мотузки або розробили якийсь інший пристрій для оперативного умертвіння ворогів Країни Рад. Він в усьому зізнається, от тільки в чому? Так, він отруїв молоко в дитячому садочку. Насипав отрути, коли молоковоз стояв біля будинку, подвір’ям якого ходили малюки в сандаликах і панамках. І малюки померли один за одним.