А хто йому дав отрути? Він не зможе відповісти на це питання, і його битимуть, і здиратимуть нігті. І не вішатимуть, поки він усього не розповість. Адже Країна Рад має не просто стратити ворога, а й знешкодити інших ворогів, на яких він має вивести. То як же тоді бути?
Його життя перетворилося на пекло. І по кількох місяцях вагань він зважився попросити лікаря Майовича про зустріч. Домовився і не прийшов, бо боявся, що лікар Майович скаже, що він не справжній воїн, бо завжди боявся дивитися в очі ворогам. Що на війні наші старші брати плювали в очі німецько-фашистським загарбникам, які їх катували, і співали «Смєло, таваріщі, в ногу, духом окрєпнєм в борьбє», а він боягуз, а не воїн, як тільки його взяли на роботу в органи! Його переведуть працювати на завод, а кімнату чотирнадцять метрів у сірому будинку відберуть.
Він вдруге домовився з Майовичем, і знову не прийшов. Поки лікар Майович сам не прийшов до нього в архів і не спитав, що з ним відбувається.
— Не можеш пояснити? То піди в нашій поліклініці до Магдалини Дмитрівни. Запишись до неї на прийняття, скажи, що підвернув ногу. Вона офіційно травматолог, але ти скажеш, що від мене, і вона тебе вислухає. І неодмінно дасть добру пораду.
Магдалина Дмитрівна не питала, що з ним відбувається. Певне, такого роду речі з деякими лицарями незримого фронту траплялися періодично.
— Вам треба розповісти про те, що з вами відбувається. Так, я знаю про нерозголошення. І тому вигадайте, як саме ви про це розповідатимете. Ви читали байки Крилова? Ще в школі, правда? Там діють мавпи і собаки, замість чоловіків і жінок. І вам треба знайти таку ж мавпу, такого ж собаку, щоб вони говорили за вас. А може, з вами в дитинстві відбулося щось таке, як зараз? У дитинстві все було не так? Ні, в дитинстві все було так само! Розкажіть про своє дитинство! І запишіть.
— Але я ніколи не писав! Мені листа написати велика проблема!
— Ви можете не писати про своє дитинство. Ви можете станцювати своє дитинство.
— Станцювати своє дитинство?
— Звичайно! І не обов’язково дитинство. Ви можете станцювати те, що мучить вас. Або проспівати…
— Проспівати? А як же це можна проспівати? — і він згадав дивовижний спів Габріеля Деуса. Він так ніколи не зуміє.
— Або намалювати! Робіть те, що для вас найлегше. Але виразіть себе! Знайдіть форму виразити себе!
— І показати вам?
— Це не обов’язково. Якщо захочете, звичайно, можете принести оповідання, вірш чи малюнок. Але у вашій організації є дуже добрі колективи самодіяльності. Там і танцюють, і малюють, і літературна студія є.
Іван Івак згадав концерти художньої самодіяльності на червоні дати Країни Рад, і йому стало недобре. Те, що він бачив зі сцени закритого будинку культури, аж ніяк не було таким, що могло би полегшити душу. Пісні про війни й революції, в яких тріумфально перемагала Країна Рад, не промовляли до тих, хто втратив здатність крокувати в ногу з усіма до нових перемог. Але іноді наприкінці тих концертів траплялися пісні про кохання, які раптом зворушували. Хтось же ж писав слова і музику до тих пісень.
Він спробує. Ось він уже цілу добу думає про те, що йому сказала Магдалина Дмитрівна. І хоча комунальний сусід лейтенант Кулевич допізна співав на кухні хором зі своїми гостями «Вип’єм за Родіну, вип’єм за Сталіна, вип’єм і снова нальйом», Іван Івак вперше за багато ночей спав добре й вранці пішов на роботу бадьорим, подумки бажаючи міцного здоров’я Магдалині Дмитрівні.
Сидячи за робочим столом, він згадав, що колись навіть малював, і його малюнок серед інших висів у шкільному коридорі. Там були намальовані червоноармійці, які крокували з гвинтівками на плечі. А для себе вони разом зі шкільним товаришем малювали шибениці, на яких вішали ворогів. І не ворогів, а їхніх учительок, які ставили їм двійки. Малювали олівцями на задніх сторінках шкільних зошитів. Учителька, яка виявила ті малюнки, лаяла їх обох, аж страшно згадати! Погрожувала, що їх заберуть, куди треба. Цікаво, що та вчителька знала про оте «куди треба»? Чи знала та вчителька, що її учень вішатиме ворогів Країни Рад за вироком Верховного Трибуналу по-справжньому?
Ні, малювати він не буде. Він писатиме. Він спробує написати так, щоб ніхто не здогадався. Він почав цілеспрямовано думати про це, і йому ставало легше. В нього ще нічого не написалося, але він не полишав того задуму.