Я згадував свою бабусю, якій допомагав перетрушувати речі на смерть у її крихітній хатці. Вона розповідала багато такого, про що не розповідали дітям у школі. Але переповідати ті дурні вигадки бабусі, до якої батьки відвозили на літо, не було заради чого. Просто аби розповісти, що вона була відстала й вірила в бога? Що виносила ікону з льоху, ставила на вікно, молилася й потім ховала жінку з дитиною назад?
Раптом пригадався ще один сюжет із його дитинства. У них на слобідці під домом скиглило мале цуценя, якого покусав великий пес, але воно ще лишалося живим. Те цуценя скиглило так жалісно, а водночас було таке побите, таке скривавлене, трьома лапами вже на тому світі, лише однією на цьому, що він вирішив добити його.
— Облиш його, само здохне, — казали батьки.
Але він таки добив цуценя цеглиною. А потім загорнув у ганчірку й поховав на пустирищі. Його лаяли за ту ганчірку, якою ще планували мити підлогу в їхньому вбогому житлі на слобідці. Але все одно, він відчув велике полегшення, коли цуценя померло. І дивним чином щось подібне він відчував, коли в зашморгу заспокоювалися засуджені. Особливо та жінка з довгими патлами. Магдалина Дмитрівна була права. В дитинстві завжди можна відшукати сюжет, який буде пов’язаний із дорослим життям.
Упродовж місяця, тільки-но видавалася вільна хвилина в архіві, він писав коротеньке оповідання «Цуценя». І от нарешті воно готове. Іван Івак переписав його в цератовий зошит. Куди далі? Він знав, куди далі. У них була закрита літературна студія «Світле майбуття», яку вів письменник Василь Правда. Івак довідався, коли відбуваються засідання «Світлого майбуття», й пішов туди.
На першому занятті він нічого не читав, лише слухав. Те, що читалося там, видалося йому гіршим, ніж його «Цуценя». То ж наступного разу він зважився і зачитав двом десяткам лицарів незримого фронту, які ще й мали літературний лист, своє оповідання. Студійці засуджували його за відсутність гуманізму і віри у світле майбутнє. Його герой мав виходити цуценя, хоч би яке хворе воно було. Із пораненого несвідомими слобідчанами песика мав вирости великий гарний пес, який стерегтиме радянське майно. Це обговорення могло назавжди відвернути його від літературної діяльності, якби не керівник студії Василь Правда. Письменник похвалив виразну мову оповідання і те, як правдиво зображено побут і звичаї несвідомих радянських людей. Не варто заплющувати очі, в нас такі ще є. І в нас таких багато, зробив наголос на останньому слові Василь Правда. Але радянський літератор не може зображувати винятково несвідомих людей. Поряд мають бути люди свідомі, які наближають світле майбуття. Василь Правда висловив упевненість, що скоро новий студієць, новий світломайбутівець, принесе на студію саме такий твір.
І після засідання Василь Правда особисто підійшов до Івана і заохотив його неодмінно писати далі, бо в нього є безсумнівний літературний хист і вміння відтворювати реалії.
— Я сам зі слобідки, — щиро зізнався молодшому колезі Василь Правда, — завдяки вашому «Цуцику» я впізнав те, що хотілося забути… Але вам неодмінно треба врахувати зауваження товаришів. А головне, читайте побільше, — і Василь Правда подарував Івану Івакові збірник творів студійців-світломайбутівців зі своєю передмовою. А також, якщо вже товариш вирішив працювати в малій формі, варто перечитати новели Архипа Тесленка і Василя Стефаника, які писали про нелегке життя трудящих до Великої Жовтневої соціалістичної революції.
Іван Івак побачив, як нелегко бути письменником у Країні Рад. Як складно написати таке, щоб бодай якось полегшити душу, і водночас вписатися у стільки параметрів, щоб бути саме письменником Країни Рад, а не буржуазним письменником-перекинчиком, який завжди міг опинитися в кімнаті мінус тридцять один. А ще йому хотілося писати бодай тому, що тяжкі зусилля пошуку слів і фраз лікували від інших бід.
Коли я сьогодні намагаюся відтворити свій тодішній творчий стан, то, сам не усвідомлюючи того, я ніби розв’язував якусь нелегку логічну задачу, коли намагався увіпхати свій душевний дискомфорт у дуже жорсткі дозволені рамки. Це також викликало почуття дискомфорту, але все ж таки мої тодішні муки творчості, вкрай неповноцінної, дуже безкрилої творчості лікували мене від інших мук, від мук страху і потроху послаблювали мій страх, гнали його кудись подалі.
Іноді він вечорами затримувався на своєму робочому місці. Особливо в ті дні, коли знав, що бешкетник Кулевич буде вдома і не дасть спокійно відпочити. Про те, як воно Любі, він тоді не думав. Вірніше, думав, але не вважав себе аж таким винним. Зрештою, він пристойно заробляв, і Люба могла сидіти з дитиною і не працювати. Адже більшість молодих матусь Країни Рад у ті часи ще й тяжко працювали, і бігали до малих дітей в обідню перерву, і лишали їх невідомо з ким. Хоча, звичайно, Любі було нелегко з тим комунальним сусідом. Іноді вона навіть відсувалася від нього вночі. А він починав кричати: «Працюєш день і ніч! Все несеш додому! А вдома жінка не хоче тебе знати!» Син Валюсик, якого ледь приспали, прокидався, починав плакати. А в коридорі грюкав дверима нестерпний Кулевич.