І от його оповідання «Слобідська історія» надруковано в черговому числі «Світлого майбуття». Він приніс додому не лише грубу книжку, де закладено сторінку з його оповіданням, а й свій перший гонорар, який був не такий і малий. Дав гроші Любі, щоб вона пішла купила собі, що захоче, а він посидить з дитиною.
То був добрий вечір, який запам’ятався. Вони з Любою приспали малого, зачинили двері в кімнаті, сиділи на кухні. Кулевич був удома, але тої ночі не гуляв, напився і ліг спати. А серед ночі пролунав дзвоник до нього. Він мав окремий дзвоник, проведений до його кімнати, але вони все одно почули і прокинулись. Кулевич довго не відчиняв, а дзвонили наполегливо, поки він таки не встав до дверей. Налякана Люба дужче пригорнулася до чоловіка, який вперше за багато часу відчув себе сильним, таким, який може боронити жінку від усіх бід.
Кулевича забрали. Він зник назавжди, вони його більше ніколи не бачили. І його кімната рік, а то й більше стояла опечатана. А потім на пораду Ірини Василівни, їхньої другої сусідки, яка боялася, що кімнату дадуть новому Кулевичу, вони почали клопотатися, щоб зайняти його кімнату, й досягли позитивного рішення.
Але саме того року, поки сусідня кімната стояла порожня, Іван Івак написав своє оповідання «Кат», яке ввело його в літературу Країни Рад по-справжньому.
До того він уже був автором кількох оповідань. Працював над повістю «Слобідська моя юність», де намагався якомога правдивіше змалювати піднесення радянського юнака, який по закінченні слобідської семирічки потрапляє у дружній колектив школи розвідників, де панують справжня дружба і взаємодопомога. Він дуже прагнув оминати готові кліше літератури Країни Рад, які мандрували по творах як студійців, так і визнаних письменників. І раптом його єство пропекла та ідея, що саме ці мандрівні кліше можуть бути творчим методом, який дозволить сказати більше, ніж дозволяється.
Я й досі добре пам’ятаю своє захоплення, коли писав свого «Ката». І так само добре пам’ятаю свій страх, коли його написав. Страх, що мене викриють, що зрозуміють: я насміявся з них, свідомо написав своє оповідання мовою Країни Рад, водночас і пародіюючи її, і насміхаючись із неї. Але то був мій останній великий страх. Якийсь мій внутрішній порадник, якого я хотів, але не міг уявити собі, з яким дуже хотілося спілкуватися, але який тоді досить рідко давав про себе знати, який, власне, підказав мені саму ідею оповідання «Кат», так от, мій внутрішній порадник заспокоював мене: вони нічого не зрозуміють. А якщо хтось щось уторопає, то не зможе звинуватити тебе, при тому не скомпрометувавши себе. Не бійся. Ти — класик Країни Рад. А ще мені зігрівала душу та думка, що, як раптом Габріель Деус живий, то він неодмінно прочитає оповідання Івана Івака «Кат» і все зрозуміє.
Отже, оповідання «Кат» Івана Івака. Лицар незримого фронту має стратити ворога. Але це нелегко. Бо, хоча люди Країни Рад мають бути безжальними до ворогів, вони є найгуманнішими на світі людьми, які звикли рятувати, а не вбивати. Вони й забите цуценя понесуть до ветеринара і доглядатимуть день і ніч, виростять із нього великого пса — надійного охоронця радянського майна. А вже людину рятуватимуть до останнього. А того, хто оступився, перевиховуватимуть, щоби він усвідомив свої помилки перед Країною Рад і виправив їх.
Але що робити з тим, хто отруїв молоко в дитячому садочку? Ні, не так. Але що робити з тим, кому буржуазні найманці наказали отруїти молоко в дитячому садочку? Щоб не росли в Країні Рад малюки в сандаликах і в панамках, щоб не ставали вони жовтенятами, а потім піонерами, а потім комсомольцями, і т. д., щоб не виростали з них будівники комунізму. І от він стоїть перед судом Країни Рад, і не кається, а сміється з тих, хто судить його суворим судом! І каже їм: не зможете ви вбити мене, як я вбив ваших малюків. Бо ви гуманісти, ви не вмієте вбивати.
Я — кат, але я страчую ката свого народу. Я страчую того, хто стратив майбутнє моєї країни, Країни Рад. І рука моя не тремтітиме, коли я накину зашморг на шию ката!