Десь так. Іван Івак читав «Ката» на засіданні студії «Світле майбуття». Студійці аплодували його патосові. Василь Правда сказав, що рекомендуватиме його оповідання до друку в журналі «Батьківщина».
А після публікації в «Батьківщині» стало можливим думати і про книжку, куди увійшли б і повість, і кілька оповідань.
Іван Івак пишався «Катом» з інших причин. Обдурив я їх, обдурив, тріумфувало його єство. «Я ж тобі казав», шепотів йому на вухо його внутрішній порадник.
Оскільки Іван не міг показати свій твір Габріелю Деусу, він вирішив показати його Магдалині Дмитрівні. Ось хто добре зрозуміє його!
— Її нема. І завтра не буде, — сказали йому в реєстратурі поліклініки.
— А де вона тепер працює? Де? — допитувався він у жінки в білому халаті за склом.
Не отримавши відповіді, він, сам не знаючи, чому саме, спитав у прибиральниці в коридорі, куди поділася травматолог Магдалина Дмитрівна.
— Її забрали. Ще рік тому, — відповіла прибиральниця, човгаючи своєю шваброю та більше не помічаючи його.
Ось воно як! Він пішов з поліклініки не в той бік. Вже минулися ті часи, коли він не поспішав додому з роботи. Але того дня він знову повернувся додому дуже пізно. І чи не найтяжче було те, що не було з ким поділитися про зникнення жінки, яка так допомогла йому.
Я не оплакував смерті тої розпатланої істеричної безіменної жінки, яку повісив. І довго мовчки оплакував Магдалину Дмитрівну. Чому воно так? Якби я міг поговорити з Любою про все те, не було би так тяжко. І все ж, коли я сумував за Магдалиною, то був позитивний сум. Я намагався пригадати обличчя жінки, яку бачив лише один раз. Чи була вона висока на зріст? Не знаю, вона весь час сиділа за своїм столом. Вона була, як то кажуть, «з колишніх», тобто і манерами, і зовнішністю була схожа на жінку ніяк не робітничо-селянського походження. В неї були висока зачіска, гарні сережки, які привертали увагу, світлі очі, сиве, але все одно дуже гарне волосся. Я весь час дивився в її обличчя, коли розмовляв із нею. Я дуже переживав за неї. Я сподівався, що її не засудили до вищої міри, а відправили в табори, з яких вона вернеться. Сподіваюся, так воно і сталося. Але я більше ніколи нічого не чув про неї.
А по кількох роках помре комунальна сусідка Ірина Василівна.
— Вона була прибиральниця, — скаже в день її смерті Люба, яка доглядатиме хвору. І лише згодом, коли помиратиме Люба, Іван Івак збагне, що до чого. А тоді він уже демобілізується з органів. Але стане членом Спілки письменників, звідки й принесе клопотання на те, щоб зайняти кімнату Ірини Василівни. Тим паче коли Ірина Василівна ще тільки захворіла і злягла, вони з Любою оперативно зробили дочку Іру, розуміючи, що згідно з нормативами Країни Рад третю кімнату на трьох їм не дадуть. Іра народилася вчасно, саме тоді коли сусідка звільнила кімнату.
— Іра-квартира, — назве сестру старший брат Валерик, натякаючи, що, якби не перспектива займати помешкання, її ніхто не народжував би. Валерик сумуватиме за прибиральницею Іриною Василівною, яка була його нянею, фактично була йому за бабусю, і скаже, що, краще б жила бабуся Ірина, а Іри-квартири не було. Згодом брат і сестра, попри велику різницю у віці, подружаться.
А оповідання Івана Івака «Кат» увійшло до шкільних підручників. Потім панівна ідеологія Країни Рад дещо змінилася, і подальші автори вже не включали «Ката» у свої підручники рідної мови. Але статус автора, чиї твори вивчають у школі, за Іваном Іваком зберігся. Він писав інші речі, які видавались і перевидавались, за які приходили щедрі гонорари. Вони їздили до Криму всією родиною. Щоправда, в той розкішний санаторій з білими колонами, де вони з Любою, ще бездітні, познайомилися із Мікаелою Гібарян, вони потрапити вже не могли. Але статус провідного письменника Країни Рад забезпечував родині Іваків життя, суттєво краще, ніж більшості інших громадян. А статус провідного письменника забезпечило Іванові Іваку оповідання «Кат».
Коли родина Іваків обживала трикімнатну квартиру в сірому домі, з-за кордону почали надходити переклади «Ката». Приходили й гонорари від закордонних видавництв. Але не такі великі, як за вітчизняні видання й перевидання, бо Країна Рад лупила собі величезний податок за закордонні видання своїх письменників. Але честь була велика.
Іван Івак не знав жодної іноземної мови. Щоправда, в школі, де він навчався, проходили німецьку мову, від чого в нього лишилося знання латинських літер і правил читання німецьких довжелезних слів. «Der Scharfrichter» називалося його оповідання німецькою, яке прийшло з братньої НДР. Тут він навіть зазирнув у німецький словник, який був у нього ще в гуртожитку, а тепер стояв у солідній книжковій шафі зі скляними дверцятами в його кабінеті, себто в тій чотирнадцятиметровій кімнаті, яку вони отримали найпершою. Шарфрихтер, той, хто рихтує шарф, криво посміхнувся він. Цікаво, чи в курсі Габріель Деус, що оповідання, мимовільним натхненником якого він був, перекладено німецькою мовою? А ще й переклав його якийсь Габріель, щоправда, з іншим прізвищем.