Зі слов’янського світу народної демократії приходило знайоме «Kat» або ще знайоміше «Палач». З братньої Румунії прийшла публікація «Călău». І з дружньої Угорщини прийшла антологія радянської малої прози. Цією мовою взагалі нічого розібрати не можна було. Але своє ім’я Ivan Ivak він знайшов. То ж його оповідання угорською називалося «Hóhér». Он воно як, Гогер, не знаючи, чи правильно вимовляє він те слово іноземною мовою, повторював автор назву свого оповідання.
Але найпотужніші, хоч і суперечливі почуття закипіли в грудях Івана Івака, коли з далекої братньої Куби прийшов часопис із його оповіданням «El Verdugo». Ель Вердуго! Яке могутнє слово! Значно краще, ніж просто собі «Кат»! Як добре, коли твої твори перекладаються багатьма мовами світу, хвалився він своїми закордонними публікаціями перед колегами з видавництва, спостерігаючи за їхньою реакцією. Він працював у видавництві, хоча гонорари Країни Ради дозволили б йому повністю зосередитися на творчій роботі. Але чоловік усе ж таки має ходити на роботу, тим паче, що до редакції не треба поспішати на дев’яту ранку. Чи мав він пишатися, чи навпаки, обурюватись, коли довідався, що його колеги називають його «Товариш Ель Вердуго»? Чи знали вони, де він працював раніше? Але ж нікому з них він нічого лихого не зробив. Вони й без нього писали один на одного повідомлення, щоби зберегти за собою місце у видавництві, щоби, борони Боже! не працювати в середній школі чи в заводській багатотиражці.
— А англійською твого геніального тексту ще не переклали? — питав його син Валерій. Він знає багато різних іноземних мов завдяки навчанню на престижному факультеті університету, куди прилаштував тато. У Країні Рад платного навчання не було, все було для народу. Але були такі факультети, куди народ навчатися не пускали, лише дітей слуг народу.
— Не переклали, — зітхав Іван.
— А англійською це було б «A Hangman». Скільки є різних способів страти, а узагальнений виконавець страти чомусь у багатьох мовах саме «той, хто вішає». Ти не знаєш, чому воно так, тато? — питав Валерій Івак.
— Не знаю, — похмуро відповідав Івак старший.
— То як не знаєш, то позич до стипендії двісті ре. Я поверну! — син називав суму, в кілька разів більшу за студентську стипендію Країни Рад.
Люба ніколи не втручалася в їхні «чоловічі» розмови й ніколи не ставала ні на чий бік.
Від кінця сімдесятих Люба почала часто хворіти.
Люба була добра дружина. І добра жінка. Кілька років тому я ридав на її похороні, втрачаючи розум. Але збагнув, яка вона, лише в її останні дні, коли вона вже не вставала, а я сидів біля її ліжка.
— Ти ж робив чорт зна що, коли працював в органах? — спитала вона, але не забрала своєї руки з моєї.
— Це було давно, — відповів я.
— Але мені ти завжди був добрим чоловіком. Як це узгоджувалось, Іване?
— Ти забула той період, коли ми щойно отримали цю кімнату, куди в’їхали з гуртожитку. Тоді я був нестерпний. І до тебе також.
— Але той час минув і більше не повторювався. Тоді для всіх нас був дуже тяжкий час. Ти виправився. Ба більше, це я безсовісно нагадувала тобі про той час, коли хотіла від тебе щось отримати.
— А я і не помічав. Я виправився, коли став писати.
— Я не читала твоїх книжок, — із деякою бридливістю сказала Люба.
Люба все життя пропрацювала в бібліотеці та завжди читала багато. А тоном свого голосу, яким вона вимовила ті слова, ніби давала зрозуміти, що вважала мою кар’єру письменника ще аморальнішою, ніж мою роботу в органах.
І тільки-но він намислив сказати: «Завдяки моїй роботі в органах і завдяки моїм книгам ти жила в добрій квартирі та спокійно працювала в бібліотеці», як слаба Люба прошепотіла:
— Це було в цій самій кімнаті.
— Що саме? — нахилився він до Люби.
Цю кімнату дев’ятнадцять квадратних метрів з балконом, де лежала хвора Люба, колись займав Кулевич. Ну так, саме в цій кімнаті. Скільки його речей вони носили на сміття, і навіть маленький син допомагав. Звичайно ж, то був радісний клопіт. І зробили ремонт, побілили стелю, переклеїли шпалери. І потому ще кілька разів робили ремонт.