— Тут нічого не лишилося від Кулевича. Хіба що стіни.
— Лишилося. Ось ця «Незнайомка» лишилася, — і Люба вказала тремтячою рукою на добру репродукцію відомої картини в химерній рамочці.
— А то його? Ти певна? Чи то наша Іра почепила?
— Певна. Я її запам’ятала ще відтоді. Розпусник, який запрошував дівчат і жінок на ніч, тримав у себе цю прекрасну даму.
— То, може, він її не купував? Подарували колеги на день народження, аби щось подарувати.
— Він мені сам розповідав, що купив «Незнайомку» сам. Що хотів її зустріти.
— І ти ще тоді заходила до його кімнати?
— І досить часто. Коли ти був на роботі, а він відпочивав перед нічною зміною.
Тоді, коли вони оселилися в кімнаті в цьому помешканні, Іван Івак уже не ходив на нічні зміни. Працював в архіві, ходив на роботу зранку до вечора, в суботу до обіду, в неділю вихідний. А Кулевич працював у зміну, тобто часто бував вдома вдень, а працював вночі.
— Тобто? Навіщо ти ходила до нього?
Люба зітхнула.
— Саме те, що ти подумав.
Відтоді, як цю кімнату займав лейтенант Кулевич, минуло чи не сорок років. Вони обоє були старі та хворі, Люба — смертельно хвора.
— І навіщо ти вирішила зараз розповісти мені про це?
— Сказала й полегшила душу. Але я ще не все сказала.
— Ти, мабуть, відпочинь. Тобі тяжко говорити, Любо.
— Ні, я скажу зараз. А ти послухай.
— Гаразд, кажи. Кажи, Любо.
Івану захотілося повернути зізнання Люби на жарт. Зрештою, відтоді справді минуло так багато часу.
— Він був кращий за мене? — спитав він. — Принаймні, набагато досвідченіший.
— Івасю, я боялася його! Як Валюсик засне, так він і шкребеться у двері! І казав: Іванові ні слова! Бо буде зле і тобі, і йому!
Так, той час для багатьох забувається, але не для нас, подумав Іван Івак і стиснув руку Люби.
— Відпочивай, Любо. Зрештою, він кепсько закінчив, лейтенант Кулевич. І то ми зайняли його кімнату, а не він нашу.
— Івасю, то він мені розповідав, чим ти займався на роботі. Про кімнату мінус якусь там у підвалі, наприклад!
— От негідник! — цього разу Іван Івак обурився по-справжньому, — навіщо було мучити молоду жінку, в якої була мала дитина! І він же ж не мав права про все те розповідати! Він давав підписку про нерозголошення! Як і я, зрештою, як і всі ми!
— А він не витримував і, перехиливши чарку, розповідав усі ті речі. Він розповів, як у тій кімнаті в підвалі вирвалася мотузка, на якій вішали.
— А про Габріеля Деуса він не розповідав? — вперше не пошепки, коли ніхто не бачить, як ворушаться губи, а вголос вимовив те ім’я Іван Івак.
— Ні, він не називав ніяких імен. Але він казав, що є люди з неймовірними здібностями. Які можуть поглядом зірвати люстру зі стелі. Таких людей вивчають. Їх не можна страчувати, їх треба вивчати. І в Країні Рад були закриті центри дослідження таких людей.
І тоді Іван Івак згадав, що Габріель Деус, коли молився перед шибеницею, дивився вгору. Чи не туди, де кріпилася мотузка до стелі, дивився він?
— Він не витримував усього, що знав. Тому пив, тому гуляв.
— Ти його ніби жалієш… — сказав він хворій дружині з нотками неприязні в голосі.
— А ми всіх вас жаліємо! А знаєш, яка у нас найбільша мрія? Той, кого не треба жаліти!
— Хто сам жалітиме? — іронічно спитав Івак, який жалів Любу, гріх їй скаржитися! Середньостатистична жінка Країни Рад прожила суттєво тяжче життя, ніж вона. Але ж от, як тяжко вона вмирає.
— Таємна мрія кожної жінки — це рівний! — відповіла Люба.
— Габріель Деус, — подумав Іван Івак, — якщо то був чоловік, а не жінка.
А вголос він, знову пом’якшивши свій тон, сказав:
— Відпочинь, Любо, все це було так давно! Це зараз не має ніякого значення!
— А що, що має значення тепер?
— Твоє здоров’я, Любо. І ти неодмінно одужаєш. В нашій країні почалися зміни на краще, — Люба помирала під час Перебудови, яку тоді всі вітали. — І в тебе скоро почнуться зміни на краще. А поки відпочинь. Не нервуй. Не згадуй тих часів. Вони минулися назавжди.
І він підвівся від ліжка Люби.
— Зачекай! Я ще не все сказала! Сядь і послухай! То я повідомила ваше керівництво, що Кулевич розголошує заборонені дані, і тому його забрали! А перед тим з’ясувала, що в нього не було нікого! Ні батьків, ні сестри, ні брата! Таких складніше було змусити мовчати! Бо відповідальність за розголошення переносилася на близьких людей…
— Я знаю, Любо, кому ти розповідаєш? А ти заспокойся! Все це було так давно!
— А щоб здати його, я зустрілась із полковником Гібаряном! Пам’ятаєш його? Ми з ним познайомилися в санаторії в Криму! То чоловік Мікаели, з якою я товаришувала тоді!