— Бідна моя, — Іван знову сів на стільчик біля ліжка і взяв Любу за холодну руку.
— А підказала мені ідею, як позбутися Кулевича, наша Ірина Василівна. А вона ж була прибиральниця…
— Прибиральниця, — прошепотів він, саме тоді збагнувши, якого штибу прибиральницею була їхня сусідка. Але він не став обговорювати, чи відомо це було хворій дружині, яка провадила свою сповідь далі:
— Ти, либонь, забув, а я добре пам’ятаю, як вона ревно відмивала нашу хату протягом кількох днів, як його забрали. І коридор, і кухню, і особливо місця спільного користування…
— Я ж весь час був на роботі. Так, після його зникнення в нашому домі стало добре, я це відразу відзначив, але не міг вимовити цього. Сморід зник, але в цій кімнаті він іще довго стояв, поки її нам не дали. Тут же були недоїдки…
— Сюди Ірина Василівна потрапити не могла, але ж скільки разів вона мила все інше! І мене не пускала, казала, що вона знає, як прибирати, щоб було зовсім чисто. До речі, Іване, пам’ятаєш, коли я пішла працювати, вона іноді бавила нашого Валерика…
Так, він це пам’ятав. Він платив комунальній сусідці якісь гроші за це.
— І то вона, Іване, то вона трохи щось розповідала йому… Він переказував мені.
— Ще тоді?
— Та ні, вже зараз.
Нарешті Люба сказала все, що хотіла. Вони довго мовчали, і він тримав її за руку стільки, скільки того хотіла вона, поки вона не задрімала.
Люба ще прожила кілька днів після тої розмови. То була єдина наша щира розмова за більш ніж сорок років сумісного життя. Ми жили добре. Ми майже не сварилися, ми любили одне одного, ми багато подорожували разом по Країні Рад, були разом навіть у Ташкенті й Самарканді, ми часто ходили разом до театру і на концерти. Ми виростили двох дітей, які навчилися прекрасно обходитися без нас, а то чи не головний результат батьківства й материнства. Але ми ніколи не вели справді щирих розмов.
— Навіщо ти вирішила розповісти мені про все це, Любо? — спитав я її в останній день її життя.
— Я тому захворіла, що тримала все це в собі стільки років, — Люба поклала руку на свій кілька разів прооперований живіт.
Я тяжко зітхнув. Якби ми вели щирі розмови, то певне б тим паче не вижили. Ми все життя прожили в непроговореному просторі. Ми говорили про побутові речі, і в нас не було незгод. Про людські очі ми жили дуже добре. У нас завжди бували гості, у нас і в наших дітей. І неглибоке, хоча й веселе спілкування за святковим столом створювало ілюзію, ніби в нас усе добре, маскувало відсутність справжнього, божественного контакту між нами, тими, хто давно стали «одна плоть». У нас були друзі, які допомагали нам у біді та яким допомагали ми. Але по-справжньому пережити біди можна було би лише тоді, якби ми казали одне одному про те, що нас мучило.
Люба не могла мені розповісти про свій контакт із лейтенантом Кулевичем. Я не міг розповісти Любі про свій контакт із Габріелем Деусом. І нікому не міг розповісти про ту людину. І чи людина то була? Коли син навчався в аспірантурі, мені на очі випадково потрапив його підручник з латинської мови, розкритий на сторінці, де відмінювалося слово Deus. Deus, dei, deo, deum, здається, так. Я спитав його, що означає слово Деус латиною. Валерій знизав плечима і сказав: Бог.
А з сином щира розмова в них один раз таки відбулася. То було вже після смерті Люби, напередодні його від’їзду за кордон, коли Валерій із родиною їхав із колишньої Країни Рад не у відрядження, а на постійне місце проживання. Син підтвердив, що прибиральниця Ірина Василівна, яка була йому за бабусю, водила його гуляти й показувала йому «татову роботу». Вона говорила дуже скупо. Але, як висловився сам Валерій Івак, «позбавила його невинності» саме вона, та жінка, яка прибирала і за жертвами, і за катами. Скоріш за все, вона не ставила на меті навіювати синові працівника органів якісь ідеї, це сталося випадково, але це сталося, і перші руйнівні зерна закинула в його душу вона, жінка, яку принципово іронічний Валерій завжди згадував із рідкісною теплотою.
Валерієві на момент тої розмови вже було більше сорока років, і він мав конфлікти зі своїм сином-підлітком. Іванові стало легше після тої розмови з сином. Вони торкнулися багатьох давніх неузгодженостей, і батько сам не чекав від себе такої щирості, а від сина такого розуміння. Валерій, так само, як і Люба, не був фаном його творів, але в той вечір, а вірніше, в ту ніч син сказав батькові:
— А ти потроху писав би правду про те, що знаєш, тату. Ти все ж таки володієш словом, — і Валерій згадав пару батькових оповідань, і він був вдячний синові за ту увагу.