Але навіть тоді Іван Івак не наважився розповісти Валерієві про Габріеля Деуса. Вперше він заговорив про ту людину зі своїм колишнім напарником Сергієм Харчем, якого зустрів на вулиці вже після від’їзду сина. Це був той день, коли вони пили пиво в генделику просто неба. Івак зважився згадати в розмові з Харчем про ту дивну людину, яку вони не довішали.
— А ти знаєш, Іване, я все життя думаю, хто б то міг бути.
Отакої! І Сергій Харч, який лишався в органах іще довго, дослужився до капітана, також не міг забути неординарного смертника, який не дав себе повісити.
— І ти знаєш, що мені здається? То міг бути перевіряльник!
— І кого ж він міг перевіряти?
— Кого, кого? Нас!
Іван вражено замовк. Отже, його давній товариш Сергій Харч шукав істину зовсім не там, де він.
— Він перевіряв, чи виконуємо ми інструкції. А чого б він був такий зухвалий, ще й богу молився біля шибениці? Ти пам’ятаєш усіх інших? А цей тримався, як фраєр на танцях! Бо знав, що його не повісять. Може, для того і зробили так, що мотузка зірвалася. Аби ми ні про що не здогадалися, принаймні тоді.
— Але ж нам нічого не було! Ніяких санкцій!
— Значить, він знайшов, що ми в основному робимо все, як треба. Але все ж таки нас понизили. Ми ж більше не ходили в нічну зміну, значить, нічну надбавку зняли.
— Так, зняли, але я був радий, що більше не працював уночі.
— А я не був. Я хворій матері й сестрам увесь час гроші посилав. Грошей стало менше. Та й квартиру тобі тоді не дали, лише кімнату. А ти вже тоді був одружений. Як, до речі, Люба?
— Люба померла ще до розвалу. Але ми давно зайняли всю ту квартиру.
— Вибач! Вона в тебе славна була! Мені вона завжди подобалась.
Івакові не хотілося говорити з Харчем про Любу, він знову повернув на загадкового Деуса. Розповів почуту від Люби версію про ймовірні надзвичайні здібності їхнього останнього смертника. Мовляв, його забрали в закритий центр вивчати його.
— У тім то й річ, що я перевіряв ці дані! Не відразу, по кількох роках! Я ж лишався там іще довго! Це ти став письменником! Ти молодець! Подарував би щось зі своїх книжок!
Та розмова відбувалася, коли вже письменники Країни Рад остаточно втратили свій статус еліти і здебільшого перетворилися на жалюгідних пенсіонерів. Івак не став таким лише тому, що продовжував працювати у видавництві, в якому працював іще в Країні Рад. Але знов-таки, йому не хотілося говорити про свою літературну діяльність, і він знову повернувся до Габріеля Деуса.
— Які дані ти перевіряв, Сергію? Що нас перевіряли?
— Не було в тому році засудженого Габріеля Деуса! Не бу-ло! Жінку ту ненормальну я знайшов. Сусанна Маровська. Та, з якою в нас також були проблеми.
— І вона отруїла молоко в дитячому садку? — гірко посміхнувся Івак.
— В неї збиралися на квартирі люди, співали антирадянських пісень під виглядом пісень про Велику Вітчизняну. Її було за що. Я багатьох познаходив наших. Тоді ж ми не знали, за що ми їх… А Деуса серед них не було. Висновок може бути єдиний: то був перевіряльник. І це дуже добре узгоджується з його нахабною поведінкою щодо нас. Хто б іще таке міг собі дозволити?
— Але ж він молився!
— І я молюся! Отче наш, що на небесах! Я хрестився! А ти хіба ні? Я тепер щонеділі ходжу до церкви! Бог прощає! Навіть таких великих грішників, як ми з тобою!
Очевидно, Сергій Харч таки перевіряв справи засуджених до страти того року й того місяця, коли, зокрема, було винесено вирок Габріелеві Деусу. Але мене не задовольнила розгадка тої таємниці, над якою я мучуся чи не все своє життя, яку запропонував Харч. Перевіряльник, який перевіряє, чи добре кати виконують свою роботу! Та чи не кращими перевіряльниками були конвоїри, які виносили результати нашої сумлінної праці в тій самій тюремній домовині?
…Іван Івак продовжував ходити на роботу до колись солідного видавництва, обсяг робіт якого після розвалу Країни Рад звузився до п’яти книжок на рік, зосібно тих, що їх автори видавали власним коштом, а його територія — до розмірів маленької захаращеної кімнатки. Інші приміщення, які раніше належали видавництву, здали різним комерційним організаціям, і вони відремонтували їх. Кімната видавництва — в найгіршому стані. Але видавництво ще животіє, і він є чи не єдиним його працівником, якщо не рахувати вахтера, який після розвалу Країни Рад став іменувати його не товариш Ель Вердуго, а пан Ель Вердуго.
Щодня у другій половині дня Іван Івак приходить сюди і сидить допізна. Син Валерій вже давно мешкає за кордоном, іноді телефонує додому. А дочка Ірина, «Іра-квартира», живе з родиною в тій самій квартирі, заради повного захоплення якої її колись покликали до життя. Чи тривожать Ірину Івак привиди минулого, які житимуть у сірому будинку столичного середмістя, поки він стоятиме? Схоже, що не тривожать. Його гарну дочку, схожу на матір, непокоять інші житейські проблеми, а не давні драми її батьків. Авторське право її батька-письменника також мало цікавить Ірину Івак. Він не Булгаков. Щоправда, вона ніколи не жартує, як її старший брат, на предмет літературної діяльності свого батька, чиї твори було перекладено всіма мовами соціалістичного табору. Принаймні, оповідання «Кат». Ель Вердуго. Гегер. Шарфрихтер. Які слова!